Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Багатьох звичайних робітників також не минула лиха доля. П. С. Панаїта, безпартійного українського сантехніка в Луганську, заарештували 13 листопада 1937 р. Його звинуватили в контрреволюційній націоналістичній діяльності. Він категорично відкидав усі звинувачення (котрі, як виявилося після смерті Сталіна, були підроблені). Дарма, його стратили через десять днів. 1955 р. його реабілітували, причому КДБ повідомило його вдові, що Панаїту дали десять років ув’язнення і він помер у тюрмі від інфаркту 1944 р.[1190]. Те саме сталося з безпартійним К. Н. Зарусинським, п’ятдесятиоднорічним українцем; він працював столяром на шахті ордена Червоної Зірки у Сталіно. Заарештували його 14 червня 1938 р. Оскільки Зарусинський народився у Львові і, звісно, мав там родичів, його звинуватили в контрреволюційному шкідництві за таємною намовою поляків[1191]. Повної інформації немає, але щонайменше 24 233 українців заарештовано як націоналістів лише за перші шість місяців 1938 р.[1192].

І, нарешті, релігійні громади, які також потерпіли від терору. Ухвалення Сталінської конституції в грудні 1936 р. занепокоїло таємну службу в Донбасі. Священики почали діяти відкрито, посилаючись на те, що конституція дала їм право відкривати церкви і правити службу. У промові шефа Донецького управління НКВС Іванова в січні 1937 р. зазначалося, що священнослужителі стали «неймовірно активними» і навіть провели літургію на честь ухвалення Сталінської конституції[1193]. Донбас традиційно був притулком для різних сектантів, багато з яких таємно здійснювали релігійні обряди (наприклад, хрестини) для шахтарів[1194]. Через місяць Іванов наголосив, що ніде церква не володіє такими матеріальними ресурсами, як на Донбасі[1195]. В березні Іванов знову ударив на сполох, оголосивши, що, за його інформацією, 8000 чоловік на Донбасі залучено до різноманітних сект (баптисти, євангелісти, адвентисти) і «дуже багато бродячих ченців, попів без парафій та іншої шпани» мешкає в цьому реґіоні. «Для нас це сором, що вони [духівництво й сектанти] особливо сильні якраз у містах та індустріальних районах». Населення Донбасу надавало їм матеріальну і моральну допомогу, бо вони загіпнотизували, як сказав Іванов, «дружин окремих робітників, а подекуди й молодь». Іванов переконував, що церква і секти активно «працюють на фашизм»[1196].

Є свідчення, що партія і таємна служба були дуже здивовані, переконавшись, як міцно тримається віра в народі. В анкетах перепису населення, проведеного на початку 1937 р., в розпал терору, було й питання про віру. Здавалося б, під час перепису у відверто атеїстичній і терористичній державі люди відповідатимуть неґативно. Однак перепис засвідчив, що з 29 937 843 «неписьменних» вірили в Бога 25 139 192 (84%), а з 68 473 289 «письменних» — 30 137 857 (44%)[1197]. Така масова прихильність до духовного «опію» мала б вразити атеїстів. У травні 1937 р. М. М. Катаєвич, член Політбюро України, повідомив з’їзду партії, що більше половини населення України вірить у Бога. «Це виявилось абсолютно несподіваним для всіх нас, — сказав він, — ми ... переоцінили свої успіхи в боротьбі з релігійними забобонами»[1198]. Аналізу зібраної інформації по реґіонах немає, але на Донбасі, притулку для переслідуваних, відсоток вірних має бути принаймні не нижчий середнього по Україні.

У Донбасі, як і в інших місцях, було багато спроб відкрити церкви, посилаючись на свободу сумління, яку начебто надавала Сталінська конституція. Ці спроби призвели до масових репресій. К. Н. Вайсмана, шістдесятилітнього росіянина з Новочеркаська, випускника Донської духовної семінарії 1897 р., батька сімох дітей, 24 жовтня 1937 р. заарештували в селі неподалік Макіївки. Він збирав підписи під проханням відкрити церкву. Він категорично відкидав усі звинувачення в антирадянській пропаґанді, проте все одно був розстріляний через три дні після оголошення вироку[1199]. М. І. Муху, сорокап’ятирічного священика автокефальної православної церкви, який повернувся із заслання, заарештували на шахті «Бутовка» в Сталіно 5 листопада 1937 р. Він рішуче відкидав усі звинувачення в контрреволюційній діяльності (зокрема й приписані йому слова: «Рада — це Сатана»). Муха був категоричним: