Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«— Вас заарештовано як активіста й контрреволюційного аґента антирадянської пропаґанди серед трудящих. Ви підтверджуєте свою антирадянську діяльність?

— Я не вів ніякої антирадянської пропаґанди серед трудящих.

— Після прибуття на Донбас, в Сталінський район, ви зв’язалися з контрреволюційною активісткою, колишньою черницею Сафроновою!

— Так, прибувши в Сталіно, я зустрів Сафронову в церкві, в селі Щиглівка, у червні 1937 р. Я познайомився з нею і зупинився в неї на квартирі, де й жив до дня арешту.

— Ви з Сафроновою проводили нелеґальні зборища віруючих у себе вдома?

— Ні, я зборищ віруючих не проводив.

— Ви давали Сафроновій накази проводити нелеґальні зборища в домівках віруючих?

— Ні, я не давав Сафроновій таких наказів.

— Ви кажете неправду. Слідство має матеріали, які свідчать, що ви організовували нелеґальні групи віруючих і вели серед них антирадянську, пораженську й фашистську аґітацію. Ви підтверджуєте це?

— Ні, не підтверджую. Я наполягаю, що не створював ніяких груп...»

Малюнок 6.4. Сторінка протоколу допиту Мухи, листопад 1937 року. АУСБУДО, № 21979-пф, арк. 18.

Однак, незважаючи на стійкість підсудного, 3 грудня 1937 р. Муху засудили до розстрілу[1200].

Значно легше було зламати організовану релігію, ніж боротися з релігією, що пішла в підпілля. Як пояснював Іванов, було багато мандрівних попів, які діяли на Донбасі, найвигіднішому місці для підпільників. Вони організовували гуртки молоді, здійснювали релігійні обряди, спільні молитви, переходячи з одного місця в інше. Окремі з них буцімто відраджували від сліжби в армії та участі у стахановському русі[1201]. Таємна служба вважала їхню діяльність антирадянською і контрреволюційною, а самих священиків — шпигунами[1202]. Заарештовано їх було «дуже багато», але на їхнє місце невдовзі з’являлися нові. Особливо впливовими на Донбасі були баптисти[1203].

Терор, що сам себе вів до поразки

Масовий терор тривав аж до кінця 1938 р. У вересні 1938 р. в одному лише Ворошиловграді розстріляно щонайменше 1016 чоловік[1204]. У Донецьку 70 чоловік розстріляно 5 вересня 1938 р., 332 – 5 жовтня, 295 – 10 жовтня, 336 – 14 жовтня, 237 – 14 листопада, 134 – 17 листопада, 84 – 19 листопада. На цьому список не закінчується[1205]. 19 грудня 1938 р. С. А. Громов, сорокатрирічний шахтар з Амбросіївки, був заарештований і розстріляний того самого дня[1206]. Цей перелік можна продовжити, ad nauseum, аж поки знудить, до безкінечності.

Наприкінці 1938 р. Сталіну та його поплічникам стало ясно, що не можна й далі вести терор такими темпами, інакше буде винищений увесь народ[1207]. Сталін і Молотов у 1937–1938 рр. підписували накази про розстріли в шалених кількостях[1208]. Досі не з’ясовано, чи Москва санкціонувала кожен розстріл, чи ні, хоча великий терор 1936–1938 рр. був масовою кампанією, що спрямовувалася з Москви. Вона спонукала таємну службу та всіляких «мисливців» шукати тих ворогів, видавала їм «ліміти» по областях і республіках і санкціонувала зустрічні плани цих територій, що горіли завзяттям перевищити ці «ліміти». У Донецькій області (яка 1938 р. була поділена на Сталінську та Ворошиловградську області), первісний «план» перевиконано у п’ятнадцять разів[1209]. Якщо це свідчення правдиве, тоді з липня 1937 до кінця 1938 р. тільки в українській частині Донбасу розстріляно щонайменше п’ятнадцять тисяч чоловік.

Було щонайменше два фактори, що вели терор до поразки. По-перше, Сталін майже не стримував ескалації терору. З 1933 р., часу гострої внутрішньої кризи і воєнної загрози із Заходу й зі Сходу, він лише «сприяв полюванню» на «ворогів народу». Його настанови часто були доволі загальними, що давало змогу виявити певну ініціативу на місцях. Коли ж він віддавав чіткі накази (відомо принаймні про один випадок — липневі накази 1937 р.), таємна поліція і «мисливці на ворогів» ревно хапалися виконувати їх.