ТИСЯЧА ДОРІГ

На наше щастя, звечора прийшли Буйний, Роман і Сірко. Буйний мусів був полагодити невідкладні справи, тому спізнився на день. Того ж вечора вони відвели Орлана і мене до бункеру в селі Радохівка. Родина, у якої збудовано бункер, була дуже вбога, їм згоріла хата під час війни, і вони жили дотепер у землянці. Криївка простора, вигідна, з добре запля-нованим входом, що відкривався на печі. Хата не підозріла, одначе криївка вже була стара, часто вживана. В ній проживало чимало підпільників, з них дехто працював уже в іншому районі, а двох відійшли в сусідню область. Жити в цій криївці означало віддавати себе в руки всіх, хто знав про неї. З другого боку, перебувати в криївці, яка належала до підпільника, що його запідозрювалось в агентурній діяльності, означало жити на ласці МҐБ. У ній і надалі залишалися дівчата, але тебе буде чекати на більшу "рибу", якщо... завжди було "якщо", і керівники, які вирішували справи, не хотіли засуджувати людину, без наявних на те доказів. У бункері в Радохівці ми застали сестру Романа, Віру, під псевдом Люба.

Про пошту, в якій була вмонтована бомба, Орлан повідомив Василя Коваля та окружного Уліяна. Через його округу йшла зв'язкова лінія. Перевірили зв'язкові ланки, місця переховування пошти між зустрічами і дійшли висновку, що бомба, найправдоподібніше, була вкладена на терені надрайону Буйного. Знов упало підозріння на Микиту. На думку Буйного, Микита міг догадуватися про місце сховку пошти до часу зв'язку. Одначе не відкидалося, що якась з опергруп, які постійно нишпорили по лісах, могла знайти сховок, умонтувати бомбу і залишити її на місці. Міг також сексот підглянути зв'язкових, коли ті ховали пошту.

***

Щойно в середині грудня ми перейшли зимувати до криївки, що приміщувалася на хуторі вдови на Жуківщині. На щастя, досі не випало снігу і можна було такою пізньою порою вибрати оту криївку. Вона була мала, низька і до того ще й мокра. Тут низький терен, господиня казала, що навесні в льох підходить вода, а криївка, до неї вхід був саме з льоху, розміщена набагато нижче від льоху. В нашім становищі, однак, добре, що й така була.

Через тісноту в криївці не могло жити більш як троє людей. Третьою була Люба - найменш відповідна для Орлана людина. Вона, однак, знала місце нашої криївки, тому Орлан не відважувався відпускати її від себе на зиму. Це Люба намовила родину, її знайомих, дати згоду на побудову на їхньому хуторі бункеру. Орланові конечно було мати біля себе місцевого підпільника, щоб на випадок, коли б зайшла крайня потреба покинути криївку, ми знали, куди податися.

Буйний зі своєю групою не встиг зробити більшого запасу харчів, а родина дістала дуже мало з колгоспу і не мала чим нам допомогти. Мусіли покладатися на гроші, висилати що тиждень-два господиню на закупки харчів до Рівного. Але і з закупками треба було оберігатись. Вистоюючи по півдня в чергах, господиня закупляла п'ять-шість боханців хліба і поверталася додому втомлена, проклинаючи на чім світ своїть большевицьку власть. У районах хліба не було, і доводилося за ним їхати до Рівного або до Луцького. Один боханець коштував більше, ніж їй платили за день праці в колгоспі. До Рівного приїжджали колгоспники з Полісся, бідні, в постолах, мерзли довгими зимовими ночами попід стінами крамниць, а міліціонери ще й наганяли їх з лайкою. Одного разу вернулася й оповіла, що задушили в черзі старого селянина з Полісся, його таки в Рівному й поховали. Міліціонери впускали без черги до крамниць тепло вдягнутих жінок усяких чиновників, що скоса гляділи на колгоспників у чергах.

Господиня, була вдова, мала кількоро дітей. Одна з дівчат, у віці підлітка, ходила до школи. Деколи приходила до нас у криївку, розказувала про своїх однолітків та про інше, що діялося в школі. Одного разу Орлан спитав її, що вона думає про нас. От, прийшли до них, викопали криївку, щось в ній робимо, часом відвідують нас інші повстанці. Як вона собі все це пояснює? Що, на її думку, ми хочемо, за що ведемо боротьбу? "Знаю, чому ні, - без вагання заявило дівча. - Ви боретеся проти большевиків і кацапів, що ось понаїжджали до нас, і хочете, щоб прийшла Америка".

Ми розсміялись. Ось як вона думала про нас.

Присоромлена нашим сміхом, дівчина здивовано гляділа на нас. Що, ніби, смішне вона сказала?

- Ні, доню, - відказав їй Орлан, вже без сміху. - Не за те ми живемо по таких ось криївках, щоб міняти російського хазяїна на американського. Це большевики так пишуть і говорять, щоб люди, головно ви, діти, думали про нас, як про американських вислужників. Ми боремось, щоб твоя мати і весь наш народ став господарем на своїй землі. Про нас, нашу боротьбу, большевики не скажуть правди, щоб нею не з'єднувати нам прихильности людей, - простою мовою пояснював Орлан дівчаті.