ТИСЯЧА ДОРІГ

Режим не зупинявся лиш на експлуатації дітей, їх треба було "перевиховати", навчити полюбити совєтську власть. Отже заложили в тюрмі комсомол, і той, хто вступив до нього, діставав привілеї. Також увели обов'язкову російську мову, хоч багато з дітей слабо нею володіли, - вони всі були із Західньої України. Після цілоденної праці їх ще водили вечорами на мітинги і втовкмачували в голови міфи про щасливу їхню країну, про всі благодаті, якими наділяє їх "старший брат". Дехто з дівчаток вступав у комсомол, були це переважно діти, що почувались дуже осамітнені. їхні родини зруйновані, вивезені на заслання, і вони не мали нікого, щоб їх час від часу відвідав або хоч написав листа.

Багато з дівчат хворіло від важкої роботи і недоживлення. Вони ніколи не діставали овочів, ні свіжої городини, хіба що в передачах від родини, якщо котрі з них їх одержували.

На другому поверсі була тюрма для малолітніх хлопців. Для них, оповідала Ліда, встановили ще суворіший режим, як для дівчат, навіть їхні прогулянки тривали коротше, ніж у дівчат.

Під осінь їздила Віра вдруге до сестри, повезла їй овочів, за якими Ліда так тужила. Разом з Вірою в'язнична сторожа впустила крізь браму жінку, років тридцяти. Виявилось, вона була листоношею для тюрми. Коли привели з камери Ліду й обі сестри розридалися, листоноша, дивлячись на них, плакала разом з ними.

Цим разом Вірі не дозволили ввійти в камеру, тільки дали їм півгодини побути в перегородці, і то в присутності вартового. Поки вручили Ліді передачу, один з тюремників забрав її і перевірив. Казала Ліда, що причиною заведення суворішого режиму була поява підпільних листівок у тюрмі. Появились вони у хлопців, а ті скинули їх дівчатам. Адміністрація тюрми викрила це і з того часу заборонила заходити в камеру відвідувачам. Побачення стало відбуватися в присутності сторожа, і також завели перевірку передач.

Ліда сказала Вірі, що цими днями мають розсилати дівчат по інших тюрмах, бо цю будуть заповнювати новими заарештованими підлітками. її вже повідомили, що буде перевезена до харківської тюрми. Важко переживала майбутню розлуку з її вірною подругою Вірою з Рівенщини, яку мали запроторити в ленінградську тюрму. Віра також була засуджена за те саме, що й Ліда, - її родина несла поміч підпіллю. Обі сестри розуміли, що це, мабуть, їхнє останнє побачення в житті, тож можна собі уявити, яким зворушливим і трагічним воно було. Вже так вони ридали, що навіть вартовий емведист бурмотав заспокійливо: "Давольно, нєчево нєжиться, всьо будєт харашо..."

Поки закінчилося побачення, вже повернулася листоноша. Вони вийшли разом за браму тюрми. Віра мала поїзд додому щойно на другий день ранком. Опинившись на вулиці, не знала, що їй робити у Львові, де подітися до ранку. Листоноша завважила її розгубленість, заговорила, спитавши, чи не могла б їй чимось помогти. Віра поділилася з нею своїм клопотом. Та запропонувала, щоби ішла з нею на її квартиру: вона довідається точно, коли відходить поїзд, і Віра може в неї переночувати. Дівчина згодилася.

Листоноша займала одну кімнату з кухнею, в неї був чоловік, військовий, обоє українці з Харківщини. Увечері, коли чоловік повернувся з праці, жінка познайомила його з Вірою і розповіла, в яких обставинах з нею запізналась. "Я так наплакалася, коли дивилась, як вони прощалися", ¦- сказала до чоловіка. Він був увічливий до Віри, однак майже нічого з нею не говорив.

Тим часом, поки прийшов додому чоловік, зайшла на квартиру сусідка. Вона була самітня вдова, працювала на фабриці. Прийшла попитати листоношу про свою доню, що також сиділа в тій тюрмі. Вона, її доня, була ученицею середньої школи. За зв'язок з підпіллям її засудили на п'ятнадцять років ув'язнення. Поки не загострили режиму, мати часто відвідувала дочку, запізнала багато ув'язнених дівчаток, між ними й Ліду. Раз-у-раз передавала своїй дочці листи через листоношу. Нещасна мати плакала перед Вірою, кажучи, що "наші діти мучаться, хоч не зробили нічого злого", а коли листоноша вийшла за чимось з кухні, жінка сердито потрясла за нею п'ястуком: "Сліду ще по вас не стане". Потім пошепки до Віри: "Дитино, вони прийшли до нас голодранцями. Дивись, як повипасались на нашій крові".

Увечері Віра залишилась сама на квартирі - листоноша враз із чоловіком поїхала на станцію купити їй квиток на поїзд. Вони намовляли її залишитись у них жити, якщо не має де дітися, - буде виконувати домашню роботу, вони їй за те платитимуть. Але "щоб донька порядного хазяїна ішла служити в якогось совєта - то вони цього не діждуться, - завважила ображено Люба. - Щоб хоч раз в місяць побачитись з братом, я радше пасла б тут корови, як жила у Львові". Ранком чоловік відвіз Віру трамваєм на станцію і поміг їй сісти на потяг до Рівного.

***

Початок зими пройшов відносно спокійно за роботою. Через осінні блукання, праці призбиралося багато. Настав уже 1952 рік, а земля все ще не була покрита снігом. На Щедрий Вечір відвідали нас Буйний і Роман. Нам недавно зіпсувалось радіо, і вони пообіцяли на другий місяць постаратись нове.