ТИСЯЧА ДОРІГ

Опинившися в підпіллі, Любі треба було знайти заняття, щоб бути корисною в нашому середовищі. Вона досить скоро навчилася друкувати на письмовій машинці, але слабо знала граматику, без якої не могла братися писати. Взялась я підучити Любу трохи. Опріч граматики, хотіла запізнати її в загальному з історією, географією та трохи з літературою.

Таким навчанням я займалася в минулих зимах, але з Любою не було легко - не любила засвоювати лекцій, і взагалі, вся ця наука була їй справжньою нудотою. Вона твердо знала, що любить свій народ і тих, які борються за його визволення, вірила, що ніхто не в силі вирвати з її серця тієї любови. Не розуміла, навіщо морочити собі голову, котрий з князів чи гетьманів виграв або програв якусь битву і хто за ким слідував. Ще менше цікавило її, куди пливе якась річка, до якого моря впадає. Люба добре завчила своїми ногами географію кругом Одерад, знала всі річки й озера в її родинній стороні, те, які збіжжя в них ростуть, і того знання їй вистачало на все життя. Тільки що взята зі "світу", вона жила своїми дівочими мріями, однією ногою ще стояла там, наверху. Це була добра дівчина, з ніжним, чуйним серцем. Не зважаючи на небезпеки, увесь час помагала підпільникам - робила їм закупки в місті та сповняла інші доручення. Одначе такі, як вона, не надавалися до підпільної боротьби. Не жаліла вона за своїм узвичаєним життям, бо з утратою рідної хати, зруйнованою родиною і поневірянням по людях у неї вже його не було. Тому й опинилася в підпіллі.

Із собою принесла Люба до бункеру свою одежу, враз із великою терновою хустиною. Хустку ту виміняла мама за пуд пшениці в голодуючого колгоспника з півдня України 1946 року. Люба розкроїла її на чотири частини, одну з яких подарувала мені. Цій четвертині, свідкові трагічної історії голоду мого народу, четвертині, в якій згустились мої спогади про Любу, судилось "пережити". Я пронесла хустину крізь усі завірюхи і заметілі мого життя і зберегла як дорогоцінну реліквію з тих часів.

У ту пору, коли Західню Україну заливали валки голодуючих, батько Люби був головою сільради. Голодуючі йшли до нього за посвідками, щоб переночувати в селі. Бувши людиною доброго серця, часто він сам заночовував їх. У їхній хаті також проживав два дні перебраний за голодуючого ґебіст, який "заробляв" собі направою годинників по селах. Опісля був одним з оперативників МҐБ в Олицькому р-ні.

Хоч Люба не дуже цікавилася навчанням, мала дар розповіді, вміла цікаво передати словами пережите своє та інших, а також розповісти про події, свідком яких була. Розказувала нам про її відвідини сестри Ліди в тюрмі для неповнолітніх у Львові.

В листі Ліда, яка написала з в'язниці до своєї тітки, повідомила, що ув'язнених може відвідувати родина. Люба вибралася до неї на Зелені Свята 1951 року.

Це була її перша подорож до Львова, але, маючи адресу, попитала людей і без великого труду знайшла тюрму. Подала тюремній сторожі прізвище сестри, показала посвідку від голови сільради, і її впустили в перегородку для відвідувачів. Потім один зі сторожів пішов повідомити сестру. Невдовзі прибігла Ліда, а вслід за нею інші дівчатка. "Вони всі збігалися, як до котроїсь з них хто приїжджав", - завважила Люба.

- Сестричко! - побачивши Віру, скрикнула Ліда і припала до неї. Обі заціпеніли в обіймах і гірко, безутішно плакали, а враз із ними плакали всі присутні дівчатка-підлітки, що обступили їх. Більшість із них рідко хто відвідував, це були діти, яких батьки були вже вивезені на заслання або сиділи по тюрмах.

Пробула Віра з Лідою два дні й одну ніч. "Гуманні" тюремні власті навіть дозволили їй переночувати в камері, в одному ліжку з сестрою. "Куди там спала, ми не могли наговоритись. Як полягали в ліжко, вона найперше шепотом спитала про брата і про те, чи ще навідуються в село повстанці, їй хотілося про все дізнатись - як родина, знайомі, як виглядають поля у цю весняну пору, чи вже перецвіли яблуні, доспіли черешні в нашому саду і хто там тепер їх зриває. Я все їй докладно розповідала, а вона жадібно всмоктувала в душу кожну вісточку зі світу".

Вони, ці діти, мусіли ще й важко працювати. Тюремна адміністрація заложила кравецьку артіль, у якій підлітки цілими днями шили на електричних швальних машинах жіночу білизну, хустини та інші речі. За працю нічого не виплачували дівчаткам, та ще й встановляли їм норму виробітку. В додаток, щоб максимально експлуатувати неповнолітніх, завели серед них "соцзмагання".