ТИСЯЧА ДОРІГ

Після того як ми замешкали в нашій криївці, до бункеру в Радохівці прийшли зимувати Буйний, Роман, Зіна і Мала. Задума зазимував з Микитою, а Сірко і Хмара - з Назаром, який перебував у тому надрайоні. Нашу криївку будували Буйний, Роман і Сірко. Орлан сказав Буйному, щоб вони втрьох не зимували в однім бункері: коли б впала одна криївка, хтось з них залишився б живим, і через нього Орлан зміг би наладнати зв'язок з ближчими та дальшими сусідніми теренами.

Наприкінці грудня до нас прийшли Буйний і Роман, принесли вістку, що Микита щез. Він враз із Задумою підходив до хати, у якій була їхня криївка. Задума залишився кільканадцять метрів позаду, а Микита підійшов до вікна. Був уже при вікні, як нараз блиснула ракета і посипалася серія автоматних пострілів. При світлі ракети Задума бачив, як Микита упав на землю. За Задумою не дуже стріляли, хоч відступав голим полем, і ніхто не гнався, щоб його спіймати живим. Він знав місце бункеру в Радохівці, туди й подався та вже залишився дозимовувати з Буйним.

Доля Микити надалі залишилась загадкою. Майже завжди МҐБ виставляло на своїх подвір'ях в обласних або районних центрах тіла загиблих повстанців, а також викликали їхніх родичів, щоб зідентифікували вбитих. Деколи брали фіру в колгоспі, щоб підвезти тіло в район, а навіть коли везли своїм автом, завжди люди бачили. Тим часом за Микитою слід пропав, його тіла ніхто не бачив ні в дорозі, ні в районі. Випадок стався вдосвіта, отже Задума не міг далеко відійти, проте на другий день опергрупа не пошукувала його.

Можливо, з поведінки друзів Микита зорієнтувався, що йому не довіряють, і хотів залишити підпілля. Якщо був агентом, МҐБ могло розіграти його "загибель", щоб у підпіллі ніколи не дізналися правди про нього. Цілком можливо, що він вже був заслужив у них на відпустку, зробив важливу роботу, - може, справді з його поміччю була впрепарована бомба, від якої загинув окружний Ат, що було їхнім великим успіхом. Якщо воно справді так, тоді тебе зумисно випустило із "засідки" Задуму, щоб той повідомив Буйного про смерть Микити. Можливо також, що вбили його через помилку або й пляново, якщо він домагався дозволу вийти з підпілля і тим самим не був їм більше придатний.

З другої боку... Як кожний інший повстанець, Микита міг загинути від кулі опергрупи. Його нетактовна поведінка з населенням та деякі інші кроки не були ще достатнім доказом заангажованости у ворожій агентурі. В такій масовій боротьбі, якою була наша, брали участь люди з різними вдачами й темпераментами, між якими траплялись і такі, як Микита. В тих трудних умовинах так і не вдалось точно встановити, хто він був і чи справді загинув.

У групі Буйного привертав до себе увагу брат Люби, Роман, ім'я якого було Олексій Ковальчук. З 1930 року народження, походив з села Одеради, Олицького р-ну. їх було троє дітей у батьків - він, Віра і наймолодша сестра, Ліда. Батько мав славу поважного господаря у селі, по війні люди навіть обрали його головою сільради. Але коли незабаром переконався, що від нього вимагано служити не людям, а владі, зрікся головування.

До хати Ковальчуків віддавна заходили повстанці. Роман, тоді ще Олексій, після багатьох розмов з ними і прочитання підпільних писань, так захопився повстанською боротьбою, що кинув навчання в середній школі й готовий був вступити в ряди підпілля. Спочатку його не хотіли прийняти, намовляли, щоб закінчив середню школу. В тій порі він був учнем восьмої кляси. Йому поставили умову - здобути собі зброю - з думкою, що тим його здержать. Олексій здобув зброю, відобрав її від якогось "уполномоченого", що приїхав до села. Вчинивши таке, вже не міг жити вдома. Переховувався кілька місяців на власну руку, поки врешті його прийняли в повстанці. Молодша за нього сестра, Віра, прийшла в підпілля щойно тієї осени.

Одного дня, коли Олексій був уже в підпіллі, гебівський відділ впав на хутір, перевернув під час обшуку всю садибу й арештував батька та чотирнадцятирічну сестру Ліду. Батька засудили на двадцять п'ять років концтаборів, а Ліду - на п'ятнадцять років ув'язнення. Спочатку їх тримали в луцькій тюрмі, а після розправи перевезли батька в київську тюрму, а Лідочку відправили до Львова, в тюрму для неповнолітніх.

Під час нападу на їхню хату, матері вдалось вимкнутися з хутора, вона тепер переховувалась на людях. Віри в той час не було вдома. Довідавшись від людей, що сталося з родиною, вона теж стала переховуватись до часу, поки не пішла в підпілля. Тим часом МВД два рази її заарештовувало, випитувало за брата і знову випускало. Розуміється, вона була для них наче магнетною стрілкою, яка повинна довести їх до брата та інших повстанців. Віра дійсно контактувалася з ними, але так глибоко любила Романа, що нічим не пошкодила б йому, навіть ціною утрати волі.