ТИСЯЧА ДОРІГ

Кінчався лютий, вже настали немісячні ночі, і ми нетерпеливо очікували хлопців. Нетерпеливо, бо в нас у криївці таке витворилося, що в ній годі було довше перебувати. Хоч снігу не випало багато, зате була відлига, і нам до криївки вже підійшла вода. Зачала підходити ще на початку лютого. Ми вже так піднесли підлогу, що не можна було встати на повний зріст. Між землею і підлогою нагромаджувалася вода, і кожного вечора- ми відрами вичерпували її та виливали наверх. Тим часом вода підіймалась щораз вище. Щоб не тримати ніг у воді, бо й так всі троє були вже простуджені, ми піднесли підлогу ще вище. Останній тиждень відкривалось криївку вже два рази на день, ранком і ввечері, аби вичерпати воду і не допустити, щоб залила нам ліжка.

Відлиги загалом дуже утруднювали життя в криївці, бо вода лилася продухами всередину. В нас була відмінна ситуація, куди важча - вода підходила здолу. Стіни ставали вологі, потім розмоклися, витворювалися щілини, і місцями вже почала обвалюватися земля. В такій криївці небезпечно перебувати. Наша криївка не була побудована солідно, не мали на це ні часу, ні матеріялу, а найголовніше - ґрунт невідповідний. Врешті-решт Орлан вирішив, що перейдемо до криївки Буйного і вже потіснимося там з місяць, поки можна буде вийти в ліс.

Нараз одного пізнього ранку чуємо домовлений стукіт, відтак з продухи переляканий голос господині:

- Слухайте!

Орлан підійшов до продухи:

— Що сталося?

— В Радохівці сьогодні раннім ранком військо відкрило бункер, ми аж тут чули, як стріляли. Кажуть люди, що бункер був у землянці, в нім сиділи хлопці й дівчата. Вони повискакували наверх і вже з землянки відстрілювались. Оповідають, що одна з дівчат ніби пробилася крізь вікно й забігла на сусідній хутір. За нею погналось військо, обложили хату і спалили. Не знати, чи вона вирвалася живою звідти, чи згоріла. Недавно кілька авт, навантажених солдатами, знову пігнались у Радохівку.

Господиня була така перелякана, що ледве вимовляла слова. Орлан сказав їй уважати, щоб своїм затривоженням не привернула до себе уваги посторонніх людей. Казав їй не відкривати криївки того ранку, почекати до вечора, але як тільки довідається щось більше, нехай заговорить крізь продуху.

В нас не було найменшого сумніву, що впав бункер Буйного. Аж несамовито ставало від думки, що не стало нараз п'ятеро людей. А Люба, як вчула, як не розридається, не заголосить: "Братіку мій, ріднесенький..." - ледве ми змогли її трохи заспокоїти.

Падіння бункеру - трагічний початок, за яким ідуть слідом облави і терор. Насамперед заарештують родину. Маючи п'ятеро осіб з однієї хати, від кожної з них тебе щось довідається. Коли устійнять, що Орлан там перебував до середини грудня, дійдуть висновку, що в такій пізній порі він не міг далеко відійти і зазимував десь неподалік. Як грянуть облави, наша криївка їх не витримає, якщо до того часу нас не заллє вода.

Однак нам не було куди йти. Змінюючи постійно терен свого перебування, а також з конспіративних зглядів, Орлан зустрічався з місцевим населенням переважно лиш у випадках, коли заквартировував у якоїсь родини на довший чи коротший час. Тепер він залишився без єдиного теренового підпільника. Покладатись на Любині знайомства було надто рисковно, вона розцінювала людей своїми критеріями. Навіть декого із сек-сотів уважала за добрих, тому що ставилися до неї приязно, маючи в тому свою ціль. Залишився лиш один Сірко, який знав, де зимував Орлан. Як довідається, що Буйний і Роман загинули, повинен буде нав'язатися з Орланом, але не тепер, коли довкруги неспокійно. Може, прийде аж на весні.

По кількох днях ми довідалися, що тіла загиблих повстанців виставили в Клевані на подвір'ї районного відділу МВД. Люди розпізнали їх. Це були Зіна, Мала, Буйний, Задума і, казали, Дуб. Останній, районовий провідник у цьому районі, був чорнявий, як і Роман, і ми були впевнені, що люди помилялися. Влравді Дуб також колись перебував у тому бункері, але тепер у ньому не зимував. Дуб походив з того ж, Клеванського р-ну, і гебісти привели його сестру, щоб пізнавала, чи це її брат. Вона заперечила, але насправді мала б упізнати і дуже оплакувала його.

Говорили також, що один з повстанців таки вирвався з оточення і тепер спецвійсько робить на нього облави. Ним ніби мав бути Роман. Ми все те вислуховували й, очевидно, не вірили. Ґебісти часто пускали всілякі "качки", щоб прикрити справжні цілі своїх акцій. Облави роблять ніби за Романом, а насправді шукають за Орланом. Ми знали, що вхід до бункеру зроблено у землянці й пробитися з неї майже неможливо, тим більше, якщо була "всипа". А "всипа" була - хату вже вдосвіта обложено військами й обставлено кількома кулеметами, потім закидано гранатами, які й рознесли землянку.