ТИСЯЧА ДОРІГ

Увесь день шукали бункеру і не могли знайти. Вхід був дуже добре замаскований. Може, були б не знайшли, якби не вжили хитрости. Ґебісти зразу розділили всіх членів родини і допитували кожного зокрема, але ніхто не признавався. Врешті ввечері прийшов до господаря начальник МҐБ і з тріюмфом заявив: "Ну, давольно валять дурака. Знаємо вже, що в тебе є бункер, жінка сказала. Тепер не будемо тебе більше випитувати, чи є він, лиш показуй, де вхід!"

Господар аж застогнав, схопившись за голову: "Ах, не видержала! Будь ти проклята!" - і показав вхід.

Тим часом жінка ні в чому не була винна, до нічого не призналася.

З ТОГО СВІТУ

У розтривожених селах запанував ще більший неспокій. Безсумнівно, закроювались облави не на день-два, а на тижні, а то й місяці. Треба було знову вирішувати, чи залишатися тут, чи відійти та куди відійти. Орлан став випитувати Любу про знайомих їй людей і про те, в кого з них, на її думку, можна б перебути деякий час. Вона врешті вже й сама не знала, на кому спинитись. Я знов наполягала, щоб вийти взагалі з Клеванського р-ну, тоді як Орлан не наважувався партизанити з таким тереновим, як Люба.

Був уже глибокий вечір, коли Орлан вагаючись вирішив залишити криївку. Спакувавши найпотрібніше, відкрили зсередини вхід. Поки ми відійшли, Орлан послав Любу до хати розбудити дівчину - нехай зразу же замаскує вхід, бо хто знає, чи вже ранком не буде облави.

Ми подались полями в Олицький р-н, на хутори села Дідичі, до Любиної знайомої родини. Ніч морозяна, місячна, але добре, що хоч снігу небагато. Дорога далека, так що ми туди добилися щойно надранком, втомлені, промерзлі. Так би хотілось зайти в теплу хату або хоч на горище, щоб зогрітись і відпочити.

Застукала Люба у вікно, почекала, а зсередини ніхто не озивається. Застукала вдруге, втретє, тоді стала казати, хто вона, і просити, щоб відчинили їй двері. В хаті ледь заворушились, але ніхто не відчиняв дверей.

Стало розвиднюватись, іти кудись звідси не було вже часу. Ми зайшли в клуню. Люба ще залишилась біля дверей з надією, що, як проясніє, господарі впізнають її і вийдуть до неї з хати. Вона довго не поверталася. Орлан ще раз пішов під вікно, сам заговорив до хатніх, але звідтіль і надалі ніхто не відзивався. Зачувши нас, сусідній собака так розбрехавсь, аж заливався. З хати вийшов сусід заспокоїти собаку і подивитись, на кого він так бреше. Якраз вийшов з хати тоді, коли Орлан і Люба верталися без результату до клуні, і він їх побачив.

Клуня була порожня, до половини розібрана, в неї намело доволі снігу. Лише в одному куті лежала невеличка купа соломи. Ми не знали, яка тут ситуація, чи також проходять облави, не знали, як поведеться родина, хто такий сусід і що він зробить.

Ранком зайшла в клуню господиня по солому для корови. Побачивши повстанців, накинулась на Любу, чому привела нас, адже повинна знати, що в них небезпечно. Орлан різко перервав її нарікання:

- Ви людина без серця, коли навіть не відозвалися з хати, хоч впізнали Віру. Так чи йнакше, ми будемо тут дню вати, і ви поводьтеся зрівноважено.

Жінка намовляла, щоб ми вийшли від неї, навіть тепер, у білий день, і пішли в ліс або до Любиної тітки, що живе в сусідньому селі, бо нам у неї перебувати дуже небезпечно. Розуміється, пропозиція була божевільна - іти нам серед дня в ліс зі зброєю, коли скрізь нишпорить військо. Та їй було байдуже, що нас зустріло б зараз же за її подвір'ям, аби тільки не наразити себе на небезпеку.

- Ви не знаєте, що говорите, - знов перебив її Орлан.

- А може, і знаєте, та вам байдуже. Ми нікуди звідси не підемо.

- Тоді я запораю корову і піду з хати на цілий день.

- ідіть собі, тільки принесіть нам якогось коца або щонебудь, щоб прикритись. Бачите, який мороз, ми тут до вечора замерзнемо.

Він попитав її, який тут стан. Відповіла, що відколи впав бункер у Радохівці, тут не перестають проводити облав. У її садибі вже кілька разів шукали і перевертали все, ще вчора тут були, шукають ніби Олексія (Романа), що прорвався з бункеру в Радохівці. Певно, тому, що тут його родинні сторони, вони за ним роблять облави.

Тоді спитав Орлан, хто живе в сусідній хаті.

- В них є зять-приймак, він зі східніх областей, працює в районі. Я йому не довіряю, боюсь його. Хіба він вас бачив? - спитала перелякано.

- Ні.

- Ну, то слава Богу, а то він напевне зголосив би. Пообіцяла принести щось нам вкритись і вийшла з клуні.

Якщо сусід така вже погана людина, то тепер ми могли з точністю обрахувати, скільки годин життя нам ще залишилось. У нас була мала, спитали Любу, як далеко звідси до району, і устійнили, скільки візьме часу, поки наїде сюди військо. А може, він і не такий поганий, як про нього думала жінка, побачимо, переконаємось на власній шкурі. Було п'яте березня, і мені прийшло на думку, що це друга річниця смерти Тараса Чупринки. Хто знає, чи наш день смерти не збіжиться з його...