ТИСЯЧА ДОРІГ

Ми добились до одного хутора в селі Хорлупи, Олицького р-ну. Післали Романа розбудити господарів, а самі стали під повіткою. Поки він вернувся, мені з холоду задеревів язик, щось хотіла спитати і не могла вимовити слова. Врешті опинились у теплій хаті. Родина була численна, багато дітей, господиня щиросердна жінка, тільки дуже боязка. Зате господар похмурої вдачі і, як опісля побачила, часто на всіх сердився. Це була не найкраща родина, яку я зустрічала, перебуваючи в підпіллі, проте настільки добра і чесна, що не зрадила б повстанців. Вони були дуже вбогі, з обмеженим кругозором, не надто привітні, тому й не мали поваги у селі. Ніхто не підозрював би, що до того колгоспника могли заходити підпільники, одначе, коли провадились загальні облави, його садиби також не поминали.

Ми заднювали на горищі, і господарі, думаючи, що ввечері відійдемо, поводились спокійно. Вдень Орлан покликав до себе господаря, спочатку гарно з ним поговорив, розказав, що діється в нас і в світі, потім заявив, що плянуємо затриматися в нього, поки сніг не зійде. Сніг надалі, вже другу добу, падав безперервно, і хто його знає, як довго лежатиме, а було щойно 7-го березня, так що Орлан приготовляв дядька на які два тижні нашого тут перебування. Знаючи, що родина вбога, Орлан дав йому грошей, щоб узяв коней з колгоспу і поїхав в Олику, купив муки і картопель. Воно не дуже привертало увагу - багатьом колгоспникам не ставало продуктів, так що змушені були докупляти в місті на базарі.

Коли Орлан поговорив з господарем, він під враженням його мови згодився на наше перебування в нього. Але як сказав про це жінці, та стала йойкати й ойкати і так довго не переставала, поки не змінила думки чоловіка. Бачимо, за яку годину він знов лізе по драбині до нас, віддає Орланові гроші й каже, що вони так уже бояться, що ні в якому разі не можуть згодитись на наше перебування. Можемо пересидіти в нього кілька днів, він поділиться з нами своїм останнім, але не хоче, щоб ми залишались надовше.

- Добре, увечері ми ще поговоримо, - відповів Орлан. Він хотів більше дізнатися про ту родину від Романа.

Відійти звідсіль було навіть фізично неможливим. Снігу вже стільки навалило, що не те що полями, навіть дорогами і стежками між хуторами люди мало ходили. В Олицькому і Клеванському р-нах надалі провадились облави. Хорлупи були крайнім західнім селом району, господар не підозрілий властям, і це робило його хату трохи безпечнішою за інші місця. До того, ще й Роман не міг багато ходити: рана занедбана, витворилась інфекція" і треба було її зараз же лікувати, поки не пізно. Тепер Орлан вирішив інакше говорити з родиною.

Увечері, як тільки ми зійшли в хату, я взялась робити Романові перев'язку рани. Куля ввійшла йому в ліве рам'я, а вийшла вполовині спини, близько хребта. Входовий кінець рани вже став заростати, і довелося знов його відкрити. Рана була дуже довга, і я не мала чим протягати крізь неї бинта, тому затягала з двох кінців, далеко як лиш могла, щоб вигоїлася всередині. Тільки прочистила вхід і вихід, як з двох кінців рани цюркотом полилась густа зелена ропа. Роман ще й мав переморожені пальці на ногах, бо прорвався із землянки босоніж, а також переморожений ніс. Все це тепер йому напухло, свербіло і треба було лікувати.

Отже я робила перев'язку, Люба мені помагала, а Орлан говорив з родиною. Спочатку розважним тоном указував їм на факт, що вони не перші, нам багато людей помагало і помагає, і це не лише ласку вони нам роблять, але і їхнім обов'язком є допомогти, коли така поміч конечна. Його слова, здавалося, знову трохи заспокоїли господаря, однак його жінка далі вела своє: "Я боюса, ох, я боюса". Тоді Орлан заговорив до них інакше.

- Ми будемо у вас квартирувати, поки не настане чорна стопа і поки рана у Романа трохи не залікується. Якщо ви нас висилаєте з хати тоді, коли в тій заметілі самі не можете пройти навіть до сусіднього хутора, якщо ви такі без серця люди - ідіть до району, зголошуйте про нас, коли хочете нашої крови. Поки загинемо, ми наперед зведемо з хати бій, вся ваша господарка піде з вогнем, бо емведисти від того почнуть, що підпалять хату. Ми тут загинемо, але ясно і твердо вам кажу, що зараз нікуди не підемо. Якби не така люта пора - ми б не хотіли слухати вашого йойкання.

Господарі аж роти порозкривали із заскочення.

- Що ви таке говорите, - почала жінка, - де ж ми пішли б на таку підлість, щоб на вас зголошувати на емведе. Ми вас любимо і не хочемо вашої крови, тільки дуже боїмося. Але якщо ви намірені таки залишитися в нас, то вже хай буде, що Бог дасть. Може, сніг не буде довго лежати, може, не буде облав, і якось перебудемо всі.

Не маючи іншої ради, вони помирилися з долею. Ми розуміли їхній оправданий страх, але коли самі жертвували усім, почували за собою моральне право дамагатись підтримки і зрозуміння народу, бо без його співучасти було б неможливо далі провадити боротьбу.