ТИСЯЧА ДОРІГ

Намітили одне вікно, крізь яке вирішили пробиватися, хоч насправді вибирати не було з чого. Знов же першим вискочив Роман. Недалеко був ліс, але він туди не подався, а вибіг у поле. Був зодягнутий лишень у сорочку і штани, босий, ніс автомат, що затявся ще в землянці, і мав ще пістолет при собі. За ним густо сікли з автоматів. Терен там горбкуватий, і з тієї сторони, від поля, військо не тримало застави, розраховуючи, що навіть якби хто з повстанців прорвався з облоги, то буде пробиватись в напрямку лісу. Під лісом розташувалася густа ворожа застава. Вже в полі Романа поранено, однак устиг відбігти за горбок, де його вже не досягали ґебівські кулі. Він подався полями в інший ліс, що був подалі від місця трагічної події.

За ним пробився крізь вікно Буйний, потім - Зіна й Задума. Дружина Буйного, Мала, не пробивалась. Загинула вона від кулеметних стрілів? гранати? сама відобрала собі життя? Роман не знав. Оглянувшись, ще бачив, що Буйний досягав лісу, де і загинув. Задума далеко не відступив, його скосили автоматні серії близько землянки. А доля Зіни була нам вже відома.

Увесь день просидів Роман босий у лісі на снігу. Відморозив собі ніс і пальці на ногах, простудився і дістав гарячку. Щойно перед вечором приїхав у ліс селянин по дрова. Роман пізнав його, той чоловік був з довколишнього села. Він завіз Романа до своєї хати. Жінка промила рану, забандажувала полотном. Також помила йому ноги, посмарувала олією, обвинула, і він залишився в них через ніч та наступний день. Родина була не підозріла, жінчин брат працював у совєтській адміністрації, та через те вже й вона була в очах влади "надійною".

В хаті був малий хлопчина, син господарів, його страшенно цікавила присутність Романа і все, що довкола нього відбувалося.

- Хто цей дядя, мамо? Чому ти мила йому ноги і чому він залишився в нас? - допитувався хлопець.

Він був говіркий, любив розповідати іншим дітям про все, що діялося в хаті, тому мама весь день не випускала його надвір.

Треба, однак, було їй вийти за чимось у село. Залишила хлопця в хаті з Романом і хату замкнула. Тим часом прийшов її брат і бригадир кликати на роботу до колгоспу. Постукали, але ніхто не відчиняв дверей, тільки малий сидів у вікні. Побачивши його, дядько спитав, де мати.

- Десь пішла, - відповів хлопець крізь вікно і відразу почав: - У нас є якийсь дядя. Мати мила йому спину та ноги, і було так багато крови, ох! Він, певно, хворий. Цей дядя має винтовку, він тепер у другій кімнаті.

Всі ті інформації слухав не тільки його дядько, але й бригадир. Брат відразу розшукав на селі сестру, все їй пере-повів, і вона, налякана на смерть, прибігла додому. Як лиш надворі стемніло, хворому Романові треба було покинути хату.

Решту днів перебував у всяких знайомих людей, але ніде не міг довго загріти місця. МҐБ взяло до уваги, що, мабуть, він подався у свої родинні сторони і тому поширило терен облав також і на Олицький р-н.

Якраз тієї самої ночі, що й ми, він уперше зайшов до своєї тітки, лиш у пізніших за нас годинах. "Знав, що її хату назирають, але щось мене штовхало зайти до неї", - казав нам. Від неї довідався, що ми недавно там були. Зважився зарискувати, заднював у тітки, і коли ранком у сніговію прийшла мати, то сказала йому, де ми заквартирували. Увечері вислав матір до нас, повідомити про нього, а вона прийшла і нам нічого не сказала, аж поки ми самі його не побачили.

***

Нарешті скінчилася зима, одна з найважчих наших зим у підпіллі. Облави у Клеванському і Олицькому р-нах тривали аж до Великодня. -Спецвійська застосовували тепер іншу тактику обшукувань. Раніше одна група війська перешукувала господарство, опісля приходила інша і знов шукала і перевертала все. Тепер не замінювалися, тільки ті самі шукали на одному місці довго і дуже докладно. Однак облави не принесли їм бажаних результатів, не загинув ні один повстанець, не знайшли ні одного бункеру. Та навіть якщо МҐБ і не мало більших успіхів, облавами залякувано населення.

Першого квітня ми залишили криївку і подались у Котів-ський ліс. За час нашого перебування родина вже звикла до нас, і діти з сумом прощалися з нами. Німому синові лише сльози стікали по змарнілих щоках, він найбільше з усіх до нас звик.

Тихий, задумливий ліс... У ті роки до нього вели криваві сліди не одного пораненого повстанця, гоненого опергрупами і спецвійськами МВД. Всі ми, переслідувані облавами по селах, знаходили в ньому пристановище.