ТИСЯЧА ДОРІГ

Сидіти довший час на горищі було небезпечно, треба збудувати якусь криївку. Тим часом снігу насипало так багато, що до криниці на подвір'ї господар прокопував тунель. Єдине місце, де її можна вибрати, був хлів, він стояв напівпорожній, лиш одна корова, все інше забрали до колгоспу.

Намучилися ми доволі, поки збудували маленьку криївку. Поранений Роман не міг копати землі. Він та ще одна з хатніх дівчат постійно тримали на подвір'ї стійку. Орлан копав, Люба і я виносили землю, а деколи помагав нам їхній підліток син. Орлан уже не раз копав, а для нас обох це був, сказати б, дебют. Люба прийшла в підпілля недавно, була здорова, заправлена до фізичної роботи, зате я зовсім не мала до неї сил. Яка ж важка та землиця, коли її треба виносити кошами. Після такої ночі всі кості боліли, а незвиклі до важкої фізичної праці руки вкрились міхурами, зашершавіли, що й перев'язку Романові було важко ними робити. Але свідомість того, що більше немає кому нам помогти, додавала витривалости. За які п'ять днів у нас вже була криївка.

Насправді її не можна було навіть назвати криївкою, це був радше сховок, де можна нам чотирьом сидіти рядком або лежати. їсти виходили наверх, так що бачили денне світло два рази в день, і також тоді робили руханку. Романа я перев'язувала в криївці, її залишали на той час Орлан і Люба, щоб дати нам більше місця. Найсумлінніше нас доглядала найстраша донька господаря, вона була до всіх, як рідна любляча сестра. Взагалі, діти ставились до нас прекрасно, залюбки прибігали у хлів, коли ми виходили з криївки. Один їхній син був німий, сердега. Він так прив'язався, що кожний раз, як тільки відкрилось криївку, був біля нас, хотів чимось помогти, потім старанно маскував за нами вхід.

Тепер, коли ми вже зажили в криївці, слід розказати Романову одіссею.

За кілька днів до падіння бункеру прийшов до Буйного в якійсь-там справі районовий провідник Дуб і затримався, поки настануть темні ночі. Тим часом напередодні того роко-ваного дня визвали до району хатню дівчину-ланкову ніби на нараду ланкових. Настав уже пізній вечір, а вона не поверталася. В криївці занепокоїлися, чи часом не арештували її там. Зіна наполягала, щоб ще тієї ночі залишити криївку, але Буйний відтягав, казав почекати один день і не робити руху, бо до весни ще далеко. Увечері полягали спати, лиш один залишився на слуху.

Зачувши досвітком стукіт багатьох чобіт на криївці, вартовий розбудив усіх. Наверху вже розгортали сніг біля однієї продухи, і всередину посипалася земля.

- Большевики! - хтось сказав, хоч це всім вже було ясним.

Роман підліз по драбині під саме віко входу, щоб послухати, що діється в хаті. Чув, як в землянку ввійшли солдати й один сказав: "Ну, что? Вариш завтрак бандітам?" Відтак забряжчала покришка, мабуть, заглядав у посуд. Інший виліз на піч і постукав у стіну, звідкіля був вхід до бункеру.

Роман тихцем зліз й розповів почуте. Більше не було сумніву, ґебісти знали точно, де криївка. Буйний поспішно знищував важливіші документи, жінки помагали йому, ламали письмові машинки. "Казала, залишім криївку", - дорікнула Буйному Зіна. За той час спецвійсько вигнало з хати родину й обложило землянку.

Хоч виглядів на врятування не було, вони вирішили все одно пробиватись наверх. Першим пішов Роман. Тихо підліз під вхід, блискавично відкрив віко й кинув у землянку гранату. Посипались стіни, шиби випали з вікон. Кинув другу гранату і, як тільки вона розірвалась, вискочив зі своїм автоматом у землянку. За ним Дуб, Буйний, всі босоніж, бо не було часу взутися. Жінки подавали наверх усю зброю, яку лиш мали в бункері, і тоді самі вискочили. Двері в землянці гебісти відчепили, а навпроти, замаскувавши за деревом, примістили кулемет.

Повсталі стали пробиватися із землянки. Яка там різниця - так чи так вони загинуть, то вже краще з пробоєм. Найперше звели із землянки бій, стріляли на облогу з вікон у всіх можливих напрямках, а військо сікло на них з кулемета. В землянці було темно з пороху, і зброя затиналася. Жінки гарячково прочищали цівки автоматів, подавали чоловікам, а ті давали їм свіжу зброю до прочищення. Першим упав важко поранений Дуб - його просік кулемет крізь груди. Він опустився на долівку і спокійно, без стогону промовив: "Прощайте, друзі, я вмираю", - і через кілька хвилин умер в калюжі своєї крови, з автоматом у руці. Це вперше Роман побачив, як умирає повстанець. "Яка вже була безвиглядна ситуація, а я стояв і глядів на нього з подивом, що він стрінув смерть так спокійно, без хвилювання", - розказував Роман.