ТИСЯЧА ДОРІГ

Прийшла весна, і Орланові треба було наладнати зв'язки з людьми. Яке щастя, що мав Романа, який знав околицю. Деякі зв'язки, як з надрайоновим Віктором, були визначені тут, у Котівському лісі. Вони оба, Орлан і Роман, вийшли на визначене місце зустрічі, одначе від Віктора ніхто не приходив. Покищо нам не було відомо, чи він пережив зиму. Вечорами ходили в село по харчі. Мабуть, вперше за всі роки в підпіллі довелось Орланові самому організувати харчування. Здобувати поживу не було легко, тут села вбогі, а відколи позакладали колгоспи, населення ще більше зубожіло. У весняну пору, на переднівку, багато людей жило впроголодь. Тому й ми розділяли і розчисляли кожен кусник хліба, кожну жменю крупи.

Настала Страсна субота. Вже сполудня в лісі затихло, замовкло гупання сокир дроворубів, не доносився скрипіт возів. Люди готувались до Великого Свята. Ми також почистили одяг, скупались у сніговій воді, наділи чисту білизну, впорядкували постій. Були майже певні, що в тій частині лісу немає на стоянці нікого з повстанців і завтра ми будемо тут одинокі на весь квартал. Будуть ще оперативники, але в нашій книжці вони не записані людьми.

Увечері пішли наші "хлопці" по "свята". Ми обі й не думали спати, тільки наслуховували, чи не чути стрілів, чи не найшли де на засідку. Вже стало розвиднюватися, коли, зачувши шарудіння їхніх кроків, вийшли їм назустріч. Вони, обляпані до пояса болотом, повернулися з села з напівпорожнім наплеч-ником. Роман, незрівнянний, золотий Роман, обмураний, як чортик, однак, широко, дитинно усміхався. Він був собою дуже вродливий хлопець, кароокий, високий, стрункий, з гарним лицем. З нього ще просвічувалася прямодушність юнака, особливо помітна в його солодкій широкій усмішці. Я запам'ятала її від першого разу, коли конвоював мене ранену з лісу минулої осени. Він зумів пронести ту усмішку крізь усі страшні переживання, зазирання смерті в вічі й усе ще її зберіг і нею приманював до себе.

— Христос воскрес, - привітали їх.

— Воістину воскрес. Попитали, що принесли.

- Ми й самі не знаємо, - відповів Орлан. - Мабуть, нічого особливого, бо господар вийшов до нас, заляканий такий, і каже, що біля його хати опергрупа тримала дві ночі засідку. Боявся, чи й тієї ночі її не було. Не міг зробити нам закупок у місті, тільки трохи дав щось там свого.

В наплечнику був буханець чорного хліба, з півкілограма сала і стільки ж пшоняної каші. Зварили ми кашу, запарили з лісового зілля чаю, без цукру, і так провели Великдень. День був прекрасний, у лісі панував якийсь урочий спокій, лише пташки по-весняному заливались у щебетанні. З села ледь доносився гомін дзвону.

Цей Великдень у 1952 році смутком відтиснувся в моїй пам'яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самот-ности. В такий день болючіше сприймається пережите, в такий день хочеться оглянутись назад, перелисткувати картки минулого.

... У мене колись була рідна хата, де під ласкавою опікою матері пройшло моє дитинство, юність. Батьки доглядали нас, піклувалися, а мені все ще чогось бракувало. Нетерпеливилося залишити батьківський дім, вийти поза межі села, пізнати незнане. Сьогодні думкою вертаюсь до вас, засідаю з вами до великоднього столу.

... Великодні в підпіллі, на Закерзонні... Відділи УПА на Службі Божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже й не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут... "Де ж ти дівся в яр широкий протоптаний шляху?", - смутно запитувало серце.

В Котівському лісі ми прожили до часу, поки Орлан відбув зустрічі, опісля перейшли в Цуманський ліс, теж на зв'язки з підпільниками північних теренів. У цьому лісі було нам ще важче роздобувати харчі, бо Роман не мав тут багато знайомих родин. Я стала помагати розв'язувати проблему. В базарні дні виходила з лісу, ішла до Цуманя і закуповувала стільки харчів, скільки лише могла донести до краю лісу, де на мене чекали. Завжди ходила з пістолетом - моїм єдиним документом на випадок перевірки. Через якийсь час Орлан нав'язав контакт з Сірком, Хмарою, опісля - з Назарем. Зустрівся також з Віктором, і він повідомив Орлана, що Колодка загинув тих же Великодніх свят на засідці у лісі. Незабутній Колодка... Ще зовсім недавно, лише минулої осени, ми обоє заліковували рани у вологій криївці. Тоді то він своєю лагідною мовою водив мене по Поліссі, змальовував епопею боротьби, що кипіла в його сторонах. Я залюбки заслухувалася в його розповіді, серцем всмоктувала почуте... "говори, говори"... І вже його не стало.