ТИСЯЧА ДОРІГ

Нелегко було групі Мороза закріпитись у новому терені. Разом із розгортанням праці та придбанням симпатиків серед населення, треба було промишляти, як прожити, де роздобути прохарчування, коли населення само вбоге. Розповідав, як вони одного разу забрали з колгоспу продукти і коней, щоб доставити продукти в ліс. Поки довезли, довелося декілька раз боєм відбиватись від місцевої міліції. Скинувши продукти, нагнали коні в поле.

Ще оповідав Мороз, як їх трьох заквартирувало під містом у хаті одного робітника. Зайшли до нього на світанку і, втомлені до краю, просто сказали, хто вони і що намірені в нього заднювати. Господар не повірив їм, думаючи, що це емведівська провокація, однак не відповів нічого. Вирішив, що ранком, по дорозі на роботу, зайде на емведе і зголосить їм про хлопців. Але перед тим як вийшов з хати, Мороз закликав його до себе, поговорив з ним і накінці дав кілька карбованців на одяг дитині. Хлопці бачили, як хлопчина вибіг ранком на подвір'я босоніж, в обдертих штанятах. Такий вчинок повстанців зворушив господаря і переконав, що вони не провокатори. Він знав, що ґебісти на дали б йому грошей, і не пішов з доносом.

В іншому випадку, про який з нами ділився Мороз, господиня дозволила їм викопати в хаті криївку з надією, що, може, приділять їй за України кращий шмат землі, ближче до села. Самостійна Україна не була тим людям абстрактним поняттям, вони сприймали її дуже конкретно, це був шмат землі й черевики на ногах дитини.

Хоч як важко нам доводилось у Західній Україні, проте на сході повстанцям було куди важче. Тому підпілля максимально помагало їм зі старих баз, туди відходила більшість зібраних грошей. Там треба було матеріяльно допомогти не тільки повстанцям, а подекуди й родині, в якої вони зазимовували.

Орлан особисто відбув з Морозом розмову, докладно випитав його про умовини і прогрес у розгортанні підпільної роботи. Він передав ним листи до підзвітних йому керівників у тих теренах та приготовані вже пакети літератури. До помочі Морозові Уліян призначив Чорного та ще одного зв'язківця. Вони мали довести його до місця, де він зустріне повстанців з Житомирської области.

Ось вже прийшла пора відходу Мороза. На прощання потиснув усім нам долоні, зголосив Орланові свій відхід і щез у глибині лісу. Виглянувши з гущаку, я завважила, як мигнула його струнка постать, перетинаючи лісову просіку. Більше, здається, його не бачили у Західній Україні. Загинув? Попав ранений або через зраду в руки ворога? Був засуджений на смерть чи карався по тюрмах?.. Багато їх, що працювали на східніх землях, пропали без видимого нам сліду. Про їхню долю, може, колись розкажуть архіви наших переслідувачів. Якби хоч приснилося колись, що доля судить мені винести про них вістку у світ широкий, була б попитала про їхні імена, те, звідки походять, бо й так МҐБ все це повишукувало, порозпитувало по всіх селах. А так - у пам'яті залишились вони тільки Кручами, Морозами, Катеринами, Зінами...

Тим часом прибули зв'язківці з Кременецького р-ну - Бурий, знаний також під псевдом Павук, та Байда, і з ними ми обоє подалися в Кременеччину.

Хто був у Кременецьких горах, дихав запашним повітрям лісів Кременеччини, той ніколи не забуде непорочної краси тієї сторони.

Вже заносилось на світанок, як ми, втомлені цілонічною ходою горбкуватим тереном, опинились на поляні. На сході червонів край неба. В його відблиску вже чітко видніли контури гір, що перснем опоясували поляну. Щоб вийти на намічену гору, нам треба було перейти впоперек галяву, покриту килимом густої трави і квітів. У природі панувала заворожена досвітня тиша. її вже зрідка стали переривати ранні пташки першим щебетанням. У кітловині поляни повітря було так густо насичене гірко-солодкавим ароматом зілля, трави і квітів, що від нього аж п'янілось.

У досвітньому тумані ми брели, до пояса втоплені у тих травах, і квітах. Я була вкрай виснажена, але коли вдихнула на повні груди духмяне повітря, по моїх жилах розплився життєдайний елексир. Втому як рукою відняло, наче й не було цілонічного маршу. Посеред того зілля я почувалась наче мавкою, що зійшла з лісу. Мені здавалося, що тут виросла, поміж тими травами, що тут моє коріння, що ця земля - це моя мати, рідна, до болю дорога, прекрасна моя мати-земля. В заплату за любов вона напоїла мене своїм п'янким ароматом. Я ще ніколи не пережила такого глибинного спілкування з рідною землею, не відчула її всіма фібрами моєї істоти, як відчула тоді, на тій поляні. У моїх очах забриніла сльоза зворушення, а вуста шепотом проказували оду-молитву:

Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою міцніше стояти,
Дай і мені...

Став повівати вітерець, і, поки ми перейшли галяву, туман уже розвіювався. Ліс наповнювався оркестрою пташиного співу, а я бадьоро підіймалась на найвищу Кременецьку "круту крем'яную" гору.