ТИСЯЧА ДОРІГ

В бункері, високо на горі у лісі, ми застали Олеся, бойовика з групи Бурого. Він лежав у ліжку з шиною при нозі. Зламав її недавно під час будови тієї ж криївки: обірвалась земля і розторощила йому кість. Бурий направляв ногу, але, мабуть, не зложив як слід розбитої кости. Тепер вона йому напухала, боліла.

В тій криївці Орлан затримався лиш на кілька днів, до дати зв'язку до Галичини, куди відходив на зустріч до Коваля.

Тих кілька днів нашого перебування залишились у моїй пам'яті болючою згадкою.

Від якоїсь пори, ще поки ми прийшли в Кременеччину, я почувалася пригноблено. Причиною того були мої непорозуміння з чоловіком. У нас вони бували дуже рідко, і ми завжди вміли їх швидко полагодити. Після них, як по дощі, знову виходило сонце, атмосфера прочищалася і наше життя навіть ставало свіжіше. Одначе тим разом непорозуміння тяг-лись уже з якогось часу, а компромісу ми не знаходили. Тільки дискретно приховували нашу незлагоду від оточення, аж поки не дійшла вона саме тут до кульмінації.

У нашому ненормальному подружньому житті ми придушили все особисте, що тільки можна було зліквідувати. Попри те, все ж залишалися подружжям, любили одне одного, поважали і були найближчими друзями. Багато в чому я завдячувала своєму чоловікові, але найбільш у тому, що власним прикладом він навчив мене по-справжньому любити людей. Орлан любив їх не окрушинами, він віддавав їм усе своє серце. Навчив мене не вирізняти його з-поміж інших і однаково прикладати увагу всьому оточенню, щоб не викликати у самітніх хлопців почуття заздрости і туги за жінкою. Тільки один Бог знає, як мені важко доводилось бути постійно на сторожі своїх почувань. Зчасом, однак, увійшла в норму і з його поміччю засвоїла велике мистецтво співжиття, переважно з чоловіками, в наших умовинах. Власне такою ціною ми створювали здорову атмосферу в кожному середовищі, де перебували. Хто його знає, може й тому ніхто з тих, що попадали в полон, не видав нас, хоч Орланом кожний з них міг був купити собі життя.

Останній етап нашої боротьби вже повільно спливав кров'ю, і що важчі ставали обставини, що частіше смерть заглядала в вічі, то більше ми цінували одне одного. Я не тільки виконувала призначену мені роботу, але разом з ним переживала його турботи і тим, в якійсь мірі, влегшувала йому непосильний тягар керування боротьбою до останнього воїна.

Навчаючи мене, Орлан, однак, сам ніколи не забував, що я його жінка-дружина і силою того факту не повинна займати голосу у вирішуванні, так би мовити, чоловічих справ. Коли доводилось обговорювати навіть звичайні справи, пов'язані з налагоджуванням зв'язку або з нашим перебуванням, він давав нагоду висловитись кожному жителеві бункеру, але обурювався, коли я забирала слово.

- Ти не ходиш на зв'язки, не будуєш криївок, не двигаєш наплечників, то й не займай голосу в тих справах, - дорікав, коли ми залишались насамоті.

Його постава мене спочатку боліла, потім ображала, далі обурювала. Кілька років тому розраджувала Катерину, навчала, як їй ладнати з Дубовим. Думала тоді, що все засвоїла, з усім примирилась, а тепер ось у мене самої не ладилося. Сприкреній, мені здалось, що моєму чоловікові найважливіше зберегти свою популярність серед кадрів, і коли треба - то й моєю ціною. Не міг він не усвідомлювати собі, що всі ті турботи і проблеми були також і моїми турботами, він же не пішов ранком до праці й не залишив мене вдома з дітьми. Все, що залишилось мені, було оте наше життя, і нічим іншим я не могла і не хотіла жити. В наших умовинах усякий крок заторкав також і моє життя, а тому вважала, що маю право висловити свою думку, не зважаючи на обурення мого чоловіка. Вправді в ті роки ми всі вже були і фізично, і психічно вкрай вимотані, що теж мало чималий вплив на послаблення нервів. Поки не погоджувались насамоті, було ще півбіди, але...

День перед відходом Орлана до Галичини прибув до бункеру Уліян. Звечора Орлан вислав нас усіх наверх у ліс, залишаючись лиш з Уліяном. Майже всю ніч вони обговорювали справи, що заторкували ПЗУЗ і що їх Орлан мав з'ясувати Лемешеві. Також Орлан передавав Уліянові чимало справ і запасні зв'язки на випадок, коли б загинув у дорозі. Після емер ги Дубового Уліян був одинокий, що відповідав би за підпілля на ПЗУЗ, якщо б не стало Орлана.

Вже розвиднялось, коли ми влізли всередину й закрили за собою вхід. Він був у вигляді куща, приміщеного в ящику. Нам попсувалося радіо, що часто траплялось у вологих криївках, і його віднесли хлопці в село на направу. Тепер, після сніданку, всі стали обдумувати, як продістатися в забльоковане спецзагоном село, де вже чекало направлене радіо.

- Не входь у не свої діла, - гостро звернув мені увагу Орлан, коли я висловила свою думку в тій справі. Відтак звернувся до Уліяна: - Вона стає неможливою.

Тепер я вже не змовчала.

- Мабуть, я одинока жінка в підпіллі, що не повинна ні в чому висловити своєї думки, щоб тим догодити своєму чоловікові, - сказала до Уліяна. Майже водночас Орланові й мені стало дуже прикро. В душі залишилося ще багато доро гого, але ми не могли знайти компромісу.