ТИСЯЧА ДОРІГ

У вересні Уліян відійшов на Рівенщину, забравши з собою Степана. Нога в Олеся боліла трохи менше, він вечорами проходжувався по лісі, вправлявсь у ході, але кості не були як слід складені, й вона йому далі напухала та дошкуляла.

Враз із поштою до Уліяна приніс Павук також до мене лист від Орлана. Писав, що щасливо повернувся, має багато новин і розкаже мені, як прийду. Далі подав вказівки, які матеріяли, залишені ним у криївці, маю принести з собою. "Приходь, я стужився за тобою і чекаю", - закінчував листа, і в самій долині, дописав П.С.: якщо я і надалі намірена зимувати в Уліяна, рішення за мною. Я настільки добре його знала, що була певна: поставив "П.С." лиш для фасону, мовляв, який я ліберальний, а весь лист говорив мені інакше, говорив те, що і я думала. Ми не хотіли розставатися навіть на одну зиму, будемо разом зустрічати кожний день, скільки там ще тих днів нам виміряла доля.

- Я був певен, що прийдеш, - були його перші слова, коли я увійшла в бункер. Зв'язківці дискретно затримались нагорі на декілька хвилин.

- Якби то інші умовини, ти б почекав.

- О, я знаю, - і ми обоє усміхнулись.

Криївка була збудована на хуторі в селі Почаївського р-ну. З нами залишався зимувати Байда. На зиму Бурий, Чумак і Олесь вибрали собі бункер на хуторі в селі під Кременцем.

Мені не терпеливилось послухати новин, які приніс Орлан від Василя Коваля. Я запримітила, що він став бадьоріший, з очей зникла зажура, яка раніше ніколи не сходила з них. Було очевидним, наскільки його підкріпила зустріч та безпосередня виміна думок зі своїм зверхником.

Вони зустрілися, щоб зробити огляд стану підпільної боротьби під ту пору. Орлан з'ясував Ковалеві ситуацію на ПЗУЗ, поінформував про зроблені переставки в кадрах, опісля вже оба намічали, які ще треба зробити зміни. Обговорювали і накреслювали пляни дії на найближче майбутнє і на дальшу перспективу, коли залишаться поодинокі групи, а то й одиниці, без зв'язків. З огляду на прогресивне зменшування керівних і рядових кадрів, поширювалась територія дій для тих, що ще залишилися, але зменшувався обсяг їхньої праці. На тій нараді Василь Коваль-Леміш офіційно призначив Орлана своїм заступником у керівництві боротьбою в Україні.

Справами персональних змін на вищих керівних постах Орлан не завжди зі мною поділявся, якщо про такі зміни провід, з конспіративних причин, не повідомляв кадрів. Одначе, коли йшлося про його особу, не затаював переді мною свого підвищення, і того ніхто не вимагав від нього. Також Орлан завжди ділився зі мною вістками про загибель людей, яких я знала або про яких чула.

Розказав мені Орлан про приїзд до Лемеша відпоручника від ЗП УГВР Василя Охримовича з Західньої Европи. Він прибув у Край для з'ясування конфлікту між Закордонними Частинами ОУН і Закордонним Представництвом УГВР, що тягнувся вже кілька років. Щоб остаточно вирішити конфлікт, у Краю очікували також представника від 34 ОУН, однак до того часу він ще не з'явився. Щойно після вислухання двох сторін, керівництво на Землях готувалось заявити своє становище щодо конфлікту.

Коли Орлан прибув до Лемеша, там уже не було Охримовича, він раніше відійшов від нього зв'язком на південь. Справи, що їх Охримович з'ясував Лемешеві, той переповідав Орланові, завваживши, що в наших таких важких обставинах йому не хотілось би турбувати людей закордонними непорозуміннями. Однак "мусимо взяти на свої плечі ще й ту частину тягара".

Справа розколу за кордоном колись одного політичного середовища була знана керівникам боротьби в Краю. Проте вони, правдоподібно, не повністю усвідомлювали собі глибини розходжень і пристрастей, які розпалював цей конфлікт. Дізналися про розкол уже і рядові кадри, однак Провід не відно-товував цього сумного факту у своїх офіційних повідомленнях, і через те пересічний вояк не приділяв йому особливої уваги. Тепер прийшла черга сказати про розкол усім, що не було легко і робилось з важким серцем, знаючи, що того роду вісті не єднають і не скріплюють людей.

До того часу Провід в Краю вже старався розв'язати конфлікт, одначе його намагання не дали позитивних результатів. Всякі персональні зміни і заміни в керівництві тих двох угруповань уважались в Краю незаконними, на такі кроки воююча Україна не дала нікому за кордоном мандату. Боротьба велась на батьківщині, а поза її межами поодинокі люди тільки репрезентували цю боротьбу, і Край вирішував, яких представників УГВР і ОУН він посилав. Перебуваючи поза межами боротьби, ті люди не мали впливу на її розвиток, тактику, зміну форми, як також не мали впливу на подиктовані життям зміни у програмі.