ТИСЯЧА ДОРІГ

Коли мати врешті впевнилася, що це справді її Віра, вона дещо заспокоїлась. Тоді стала потоком виливати перед нами все своє горе, нарікати на переслідування владою, поневіряння між людьми. Як нестерпно важко мусіло бути їй, ще донедавна статочній і поважаній господині, стукати тепер у людські двері і просити, щоб прийняли її переночувати одну-дві ночі, перебути день. Кожне її слово ранило серце, вона була образом усіх наших матерів, наших розбитих, порозкиданих по тюрмах і лагерах родин. Як завжди, Орлан поговорив з нею, розрадив, і видно було, що їй, хоч на короткий час, поки з нами, стало легше. А може... може, наші слова будуть їй рушником Вероніки на тернистій дорозі життя...

Тут можна було переднювати - хата не підозріла, дівчина співчутлива до нас - і, якщо не буде більшої облави, навіть перебути кілька днів. За розмовами з мамою ми просиділи в теплій хаті всю ніч. Досвіта вибрались на горище, а Любина мама ранком подалася до своєї сестри. Домовилися, що вдень провідає, який стан у селі, чи не наїхало військо, і ввечері нас повідомить.

Власницею хати була дуже вбога дівчина. Вона вибиралась виїхати весною на Херсонщину, в якийсь радгосп, з надією, що там буде їй легше прожити. Не мала нічого, щоб нам хоч раз на день зладити їжу, й Орлан намірився післати її ранком в Олику, щоб купила харчів за наші гроші. На лихо, від самого ранку взялась завірюха, сніг так валив, що важко було за поріг вийти. Мови не могло бути про подорож, ще й пішки, в Олику. Ну, думала я, де тонко - там рветься, все так погано складається, що, виходить, має прийти нам кінець.

***

Ми просиділи на горищі до вечора. Смерком почули, як хтось увійшов до хати. По розмові впізнали голос матері Люби. Ми ще трохи затрималися на горищі, чекали - нехай більше потемніє надворі.

Через якої півгодини знову двері проскрипіли, хтось прийшов у таку лиху погоду. Наслуховуємо і чуємо - той хтось лізе прямо до нас на горище. Орлан схопив напоготів автомат, ми обі сягнули за пістолети і чекаємо в напрузі.

Відблиск снігу крізь віконце на горищі трохи проріджував темряву. Бачимо - в отворі з'явилась голова, потім біля входу встав на весь зріст Роман у білому маскуючому плащі.

— "Слава"! - з широким, щасливим усміхом рвонувся він до нас, але, побачивши зброю в руках, здержався.

— З ким ви сюди прийшли? - спитав Орлан.

— Сам. - Він зорієнтувався, що його поява заскочила нас. Ще б пак! Бункер провалився, його п'ять жителів лежали мертві на подвір'ї районного МВД, а тут перед нами з'являється Роман. У мозок насувалась інша думка: чи не взяли його раненого, не підлікували, він заломився і прийшов сюди з групою емведистів? На горищі було темнувато, годі розгле діти його обличчя, тільки зуби біліли в широкій усмішці.

Не так думала Люба. Почувши його голос, вона як не скрикне: "Братіку мій!" - і рветься до нього.

- Сиди, не кричи, - схопив її Орлан за руку. Тоді почав ставити питання Романові.

Вся та з'ява тривала хвилину-дві, поки не прояснилася ситуація. Важко повністю передати наші почуття на вид повернення Романа з мертвих у життя. Це було найбільше свято Воскресіння, яке довелось мені пережити. Бувають у житті різні радості, а ця була радість благодатна, така, що овіває людину на вид чуда. Чудом врятувалася одна людина. Орланові ще й велика поміч - він уже мав теренового біля себе. Також багато краще для пораненого Романа, бо тепер я могла доглянути йому рани.

Щоб прояснити ситуацію, ми засипали його десятками питань. Однак слід було зразу подумати над нашим становищем. На думку Романа, який добре знав терен і людей, ця хата не була підходящою на перебування в ній протягом довшого часу. Тим часом сніг не переставав падати, і через добу було б ще важче проходити заметеними снігом полями. Порадившись з Романом, Орлан вирішив відійти ще тієї ночі в намічене Романом село. Подякували дівчині, що прийняла нас у такий важкий і небезпечний час, попрощались з матір'ю та подались у дорогу.

Погода скаженіла, сніг як почав падати зранку, так дотепер не переставав, мела завірюха, закручувала сніг у стовпи. Ми ще на подвір'ї застрягли в заметі, а коли вийшли на відкриті поля, нас там прямо засипала снігова буря. Із задерев'янілими колінами, перемоклими ногами, у змагу зі стихією, ледве пройшли вісім кілометрів за цілу ніч.