ТИСЯЧА ДОРІГ

В очікуванні невідомого день тягнувся роком. Господиня більше не навідалась до нас, не принесла нам нічого вкритись, ні куска хліба. А був день дуже холодний та ще й з вітром, ми скачаніли і дриґотіли з холоду. Не тільки що клуня була напіврозібрана, але ще й стежка вела через подвір'я, так що не могли навіть походити по клуні, щоб розігрітися. Час від часу таки проходжувались хильцем, а то були б замерзли. Крім всіх лих, ще й на душі було вкрай гірко, що найшли на таку безсердечну жінку. Не вперше стрічали людей, що боялися, - в таких жорстоких умовинах не можна було не боятись, але коли меч не звисав безпосередньо над їхньою головою і хвилево проходила загроза, вони отрясалися зі страху і знов озивались до нас добром.

Щойно коли смеркло, жінка прийшла до клуні, щаслива, що день пройшов спокійно, і принесла нам теплу вечерю. Хоч які ми були голодні й перемерзлі, не доторкнулись її вечері. Орлан тільки сказав їй:

- Я вже роки в підпіллі, але більш грубошкурої за вас людини не зустрічав. Ви не варті, щоб вам подати руку, і не гідні, щоб на ваше подвір'я ступила наша нога.

Вона не образилась його словами.

— А ви думаєте я їла весь день? Я втекла з дому і просиділа в сусідах, чекаючи стрілів на моїм подвір'ї.

— Ви то сиділи в теплій хаті й чекали, а нам навіть пожаліли якогось лаха принести.

Господиня з розмислом не принесла нам нічого. Якщо б ми загинули, виправдувалася б, що зайшли в клуню без її відома і вона навіть не знала про нас. Коц або будь-яка річ обтяжували б її. Вона ще не цілком пізнала совєтське правосуддя, не зрозуміла, що, коли б нас викрили в тій клуні, її не врятувало б те, що ми костеніли весь день.

Як і минулої зими, ми й тепер, покинувши розмоклу криївку, перейшли з терену, де облави тільки починалися, в околиці, де вони вже відбувались. Після гіркого досвіду бідна Люба була така розчарована, що й не знала, куди і до кого нам тепер іти. А треба було кудись іти. З того всього вирішили піти в Одеради, до її тітки. Тієї тітки, в якої донедавна Люба, а мати ще й досі, переховувалася, якій гебісти ніколи не давали спокою. Орлан був свідомий того, що гіршого місця годі було знайти для нас. Однак неухильно і послідовно наближалась пора, коли все частіше треба було робити риско-вні кроки, з повною свідомістю, що вони несуть нам загибель. Альтернативи не було.

Підійшли під хату, неосвітлену, хоч уже сутеніло. Люба застукала у вікно, відтак тихцем заговорила. Тітка відчинила двері, і ми ввійшли всередину. На наше привітання тітка не відповідала ні слова, лиш обперлась об стіну і скам'яніла.

— Тітко, що з вами? Не впізнали мене? - приступила ближче до неї Люба. А вона далі мовчить, тільки руками, як невірний Тома, торкається Люби. Потім як не кинеться до неї, стане пригортати до грудей:

— Моя ж ти дитинонько, голубко моя, сухотонько. Це справді ти, Вірочко? Це не сон? Я ще не вірю. Коли до нас донеслась вістка, що в Радохівці загинули дві дівчини, ми думали, що між ними була ти. Ми очі виплакали за тобою. Мені з того часу емведисти не дають спокою, впадають щодня, перевертають усе в хаті. Хай перевертають, і так жити не хочеться. Кажуть, що шукають Олексія. Я вже кілька днів нічого не варю, не їм, - жалілась сердешна тітка.

- Вони неправду кажуть, тітко. Він там загинув, у Радохівці.

— Ой, дитино моя... - заголосила тітка. Вона дотепер ще надіялась, що Роман живий, поки Люба не спопелила її надії.

— Тихо, не плачте, - твердо сказала Люба. - Годі, так треба. Завтра, може, я загину, немає боротьби без жертв.

Я була заскочена поставою Люби. Сама розчавлена горем, ледве позбирала сили, прийшла до себе, а тут ось як говорить.

Орлан розпитав тітку про ситуацію в селі та поцікавився, чи можна в неї заквартирувати, як вона думає?

- З дорогої душі, я не боюся за себе, але боюсь, щоб ви не загинули. Тут щодня впадає опергрупа. Я не маю нічого проти вашого перебування, а ви рішайте самі.

Спитала Люба про матір. Тітка сказала, що вона ночує в селі, й назвала хату дівчини-сироти. Люба її знала, і ми подались до дівчини. Це був куди кращий вибір, аніж залишатись у тітки.

Дівчина вийшла до сусідки, і мати, думаючи, що це вона повернулась, відчинила нам двері. Побачивши перед собою Віру, впала в шок, а коли донька заговорила, то стала відпекуватись, що зовсім її не знає. Нещасна мати думала, що її Віра вже не живе, що це лиш емведівська провокація, і треба було дати їй кілька хвилин, щоб отямилась і прийшла до себе, та Віра нетерпеливилась.

- Мамо, перестаньте трястись, як в лихоманці, і не прикидайтеся, що не впізнали мене.