ТИСЯЧА ДОРІГ

На Закерзонні керівництво визвольною боротьбою мало розв'язати ще одну пекучу проблему, яка вже перестала існувати в Україні, - наладнати добросусідські відносини між українським і польським підпіллям. До часу репатріяціЇ поляків з Західньої України вони й там не були приязні, хоч не такі ворожі, як тут, на пограничних землях. Ця ворожість помічалась і за німецької окупації. Поляки самі ненавиділи німців, проте нераз доносили до гестапо на українців і помагали їм винищувати членів українського резистансу.

Зі створенням т. зв. демократичної Польщі боротьба ще більше загострилась. Ця ворожнеча була дуже на руку Радянському Союзу. Вона послаблювала дві воюючі сторони і також створювала умовини для швидшого переселення українців до УРСР. Поляки, без огляду на їхнє ставлення до свого ново-створеного уряду, бажали викинути українців із цих земель. Маючи неофіційну підтримку влади, вони ночами нападали на українські села, грабували, в полі забирали худобу, а подекуди то й убивали людей. Так, у березні 1945 року поляки напали вночі на село Павлокома, Березівського повіту, і вимордували людей.

Українські села стали оборонятись, творити самооборонні відділи та відбиватись від напасників. Якщо поляки нападали на село, палили господарства, а то й убивали декого з селян, тоді у відплату українці стали атакувати ті польські села, які нападали на наші. Одначе сили були нерівні, бо полякам помагало ще і їхнє протикомуністичне підпілля. Опинившись у важкій ситуації, українське населення звернулося за поміччю до УПА й підпільних боївок. УПА не могла відмовити їм, безборонним, і боротьба дедалі більше розгорялась. Москва ж, задоволена, тільки руки затирала й чекала, коли УПА зв'яжеться в боротьбі з вороже наставленим до неї польським підпіллям.

УГВР і весь провід підпільною боротьбою на Закерзонні були занепокоєні таким станом. Вони видали відозву до українського населення, в якій наказувалось самочинно не нападати на польські села, але коли поляки нападуть на українські, тоді нехай ті обороняються. Рівночасно розповсюджено летючки до польського населення з закликом заперестати некорисну для обох сторін боротьбу. Все це, однак, не помагало. На польське населення мало вплив їхнє підпілля, і з ним треба було ладнати справу.

Взимку 1944/45 року Орлан написав брошуру Українсько-польські взаємини, в якій з'ясував недоцільність боротьби між двома сусідніми народами. Він доводив історичними фактами, якої шкоди зазнала Польща, застосовуючи імперіялістичну політику щодо України, з одного боку, а з другого - скільки користи принесло б двом народам, якщо б вони могли поруч один одного існувати, оба вільні, у своїх державах. Брошура ця була дуже на часі, тим то її масово розповсюджувано серед поляків.

Навесні 1945 року керівники підпілля на Закерзонні нав'язали контакт з проводом польського протирежимного підпілля "Армія Крайова" (АК). Серед інших польських підпільних організацій вона під ту пору була найсильніша. У відповідь АК запросила провід Закерзоння на спільну конференцію, яка й відбулася тієї ж весни 1945 року. З української сторони в ній взяли участь представники від УГВР, ГК УПА та ОУН на Закерзонні. Конференція пройшла успішно, її результатом була обопільна домовленість докласти всіх зусиль, щоб погасити конфлікт.

Українська делегація стояла на становищі, що тепер оба народи поневолені спільним ворогом - Москвою і всяке взаємне поборювання тільки помагає нашому спільному ворогові ще цупкіше прибрати нас у свої руки. Сперечатися за кордони недоцільно, бо в наявній ситуації ми не маємо можливости їх змінювати чи встановлювати. Це питання буде вирішуватись, надіймося, дипломатичною дорогою, коли наші держави здобудуть суверенність.

Це й була плятформа, на якій настало замирення. З того часу поменшало нападів і грабунків селян, а в значній більшості повітів вони й зовсім заникли.

Коли Орлан перебував у північних районах, я, крім теренової роботи, була заклопотана справами, які не мали стосунку до революції. А може, вони аж надто були з нашою боротьбою пов'язані, тому так всеціло мене поглинули. По Великодніх святах мені трапилась нагода передати через залізничника лист до батьків, у якому повідомляла про намір вийти заміж. Мама відписала: "Дорога дитино. Нам важко давати тобі поради, але, якщо віриш, що будеш щаслива, ми даємо вам наше благословення. Може, так і краще, буде кому заопікуватись тобою".