Українська байка

БІЛКА ДА КРОТИ

Голінна Білка раз,  пустуя  так
І сяк,
Стрибаючи легенько,
А де чіпляючись з повагою тугенько,
Неначе рак,
Обачно вгору  пхалась,
Із долею  добралась
Трьохвічного дуба на самий шпиль.
Дурній здалось відтіль,
Що  рік  той  божевільний,
Як  оком  озирнуть, оте їй все піддав
І під луною  катмав
Кого-небудь їй рівній.
На  те ж окіль  на сміх не бачила Сорок,
Що, може  б, бідної  хоч трохи  збили дури;
Пухкий наприндя хвіст з пихи, полізла з шкури.
Тоді  Кроти дивилися з нірок,
Їй  заманулося побришкать, як  вельможі,
Згори гукнула їм: — Кроти, небожі!
Чи  можна бак
Мізерно жити  так.
Щодня із працею побиваться
Для  корінця або  чи й гробачка,
Да все лякаться
Ужа або  Тхірка,
У мряці, під землей нидіть пекельним жахом!
А я...  дивітеся, без крил  літаю  птахом,
В тіні  так  весело гуляю.
Хто сміє  око  взвесть, де я проміж листків
Найкращі з жолудків
З вершечка обираю
І де вгорі
Вся  волохата тварь  не вадить  мні;
А біднії  людці  так  дрібні, мов  комашки,
У спеку  жнуть, мордуються, бідняжки! —
Ошпечені Кроти,
Селянська дрібна дич,
Почувши Білки річ,
Повірили з сердечной простоти,
Мовляли: справді, се найкращеє создання!
Да схаменулися ось  як  од дивування:
Шуляк, пернатих кат,  під хмарою парив,
Як  блискавиця, шасть  — да пишную й вхопив
І, стиснувши в кігтях, попсув її мани.

Хто в долі  — стережись, бо за спиной напасті..

Чи  довго  бак  додолу  впасти?
Пани, що  в куцих  жупанцях,
В коркових чобітцях,
Ледве  держітеся на лаковім помості,
Не  бришкайте, що  ми  здаємся ніби  прості;
Ми  бачим інколи, як  злий  незгодний рок,
Жартуючи із вами
Да трюлнувши, дає  вам  жудкий врок...
Тоді  бува  ніяковось з панами!

ОЛЕНЬ, РУСАК ДА ОСЕЛ