Українська байка

Олень, краса гаїв,
З рогами, як  гільїни,
На  яких  зрахував  б більш  двадцяти сучків
Юрму  хортів  з одвагою розбив,
Вродливий, сам  тулявсь  ні гадки  у ліщині.
Тоді  же край  села  заліг  косий Русак.
Вирлатий неборак,
Почувши гав дворняги,
У той  ж ліщинний ліс
Чимдуж собі  дав тяги
Да в хащнику стаївсь;
Мов  на осиці  лист,  мізерний, без одваги,
Як  в трясці, весь  тремтить:
Листка сухого  шум,  дерев  безвинний шопіт,
Як  тихий  суховій  лиш  трошки ворушить,
Усе його  ляка, — аж вчув Оленя топіт
«Тепер  лиха  біда!.. Ох,  — дума,  — уберусь!
Дарма  що  скажуть трус,
Всі-бо на мене  падкі!»
Да й вдарився стрибать, дурний, во всі лопатки,
Пробігши марно щось, пустий покинув жах,
Вернувсь ізнов  в кущі  да,  ставши на дибках,
Дививсь на бучнеє творіння;
Побачив мирнеє того  хиління,
Байдуж — удоволнивсь красой його  рогів.
А там  кивнув дурною головою,
Казав: — Чого  рогаль  сей  бришкає собою.
Да й ми  самі  — хіба в мене  нема  усів?
То з ляку  у хортів  ледве  вціліють душі.  —
А сам  все озира, щоб  як  удрать  з кущів.
Осел  дурний те чув да,  ляпая ушами,
Йому казав: — Еге! Так,  друже  милий, так.
Чого  він  носиться з великими рогами;
Да він  не стоїть  нас  удвох з тобой, Русак!  —
Олень, почувши те, з усмішкой озирнувся
Да гордо  в частий гай  од дурней одкачнувся.

Багацько є таких, що  бришкають тоді,

Коли не чуть біди;
А чи приспічила незгода невелика,
То біднії  зовсім  із’їдуть  спантелика!

ОРЕЛ ДА КРІТ

Орел  на дубі сів,  казав  Кроту:
— Мізерний, жаль  тебе:  ти дальш  не бачиш носа,
Працюєш вік во мраці  да в поту;
Ти мусиш жалкувать на льоса,
Що  він  тобі  недолю нав’язав;
А я на сонці бачу плями
Да з хмар,  де звір  який упав
В байраці або  ямі;
Хто ма такий гостріший зрак!
— Що  правда — правда; що  й казати!
Дак  нізащо й мні  теж льосу  ганьбу  дати. —
Одвітив Кріт.  —
Я бачу божий світ,
І сонечка тепло  із дякой чую,
І в ус собі  не дую,
Нехай, святе, горить!
Не  хочу знать, чи є на ньому  плями...
А з хмар  ти бачиш падло  в ямі.

Отак  бува  у нас,  людей!

Не  заздрую тому,  хто ма гостріші баки
Да ближніх преться буть суддей,
Бо  знає, де зимують раки.
Все бачить  тільки  плями в них,
Гудить  невинність ні за віщо,
Добра  ж ані  на сміх.
Нехай тому  абищо!
Чи  се ж таки  не гріх:
Він  в оці  ближнього побачить і пилини,
А в власному своєм не чує і бревнини.

ЗАЄЦЬ ДА ПЕРЕПЕЛИЦЯ