Українська байка

Чи  можна кепкувать над  ближнього бідою,
Коли ніхто  із нас
Не  певен, що  з самим прилучиться зараз!
В сусідстві, під одною
З Перепелицей борозною,
Кум  Заєць любо  жив.
Доволі  в них  було  не тільки  що  луків,
Да з збожем цілих  нив.
А як  не треба  їм було  ділиться,
То й ні за що  свариться, —
Так  цілий вік в миру  жили  проміж собой.
Колись, осінньою добой,
Вони  чинненько розмовляли, —
Аж вмить  побачили Хортів,
Які  якраз на них  простісінько біжали.
І бідний кумонька злякався їх зубів,
Навіки мусив  умудриться.
На  теє  дивлячись, кума  Перепелиця,
За боки  взявшися, схопилась реготать
Да над  бідой  його  глумиться.
Якось-то ушаку  не довелось здихать:
Йому вдалось, забив  Хортів  чуття,
Прибігти одпочить на перше кочев’я.
— А що,  косий, набігавсь? —
Сусідка глузувала так. —
Йон же,  йон, дивись, да як  же трус  задихавсь!
Чи  можна так
Лякатися Собак?
Нісенітениці — гай,  гай,  да се ж безділля,
Побачив би,  як  я свої  струснула крилля,
А в тебе  лиш  одно  спасеніє — в стрибках!..
Ой  лишенько! ах, ах! —
Да й опинилася у Кібцевих кігтях.

ВОВКИ ДА ВІВЦІ

Після зпредвічних войн,
Коли рудками кров  текла  без остановки,
З кошарою вічний мир  з’єднали Вовки.
Здавалось, вигідний для  обудвох  сторон,
Бо  Вовки хоть Овець  знечев’я де й хапали,
Дак  же і Вівчарі  з Вовків кожухи  драли.
Тремтя, злодюги сі, боясь  Собак, київ,
В непевну саму  ніч  і нишком лізли  красти.
Зате  ж і Вівчарі  жахалися гаїв
І з обережністю ватаги  гнали  пасти.
Кажу, зробивсь бажаний вічний мир.
Да вже,  щоб  був навік, списали на папір,
Дали  собі  залоги:
Овечки — Цуценят
(Бо  дурні  сі пусті  робили все тривоги),
А Вовки на обмін  в отару  Вовченят.
Чи  бачили ви мир  коли  на вічні  часи?
Бо  злий  да дужий  враг  на кволого вік ласий.
Чрез  рік  чи два залоги із Вовчат
В кошарі поросли здоровими Вовками;
І вже  природну хіть — овечу  кров  лактать,
Орудувать іклами —
Не  думали  спинить.
Колись у меженину,
Вівчар  як  загуляв, улучивши годину,
Вовки, щоб  вдовольнити злість,
Вчали  душить  Ягнят, а ситших хвать  на спину
Да і стругнули в гай.
А гайові  з Собак, од мира  необачних,
Собі  бенкет зробили смачний —
Пошматували всіх;  як  звали  поминай!
І святобливий мир  знов  навік  прощай!
Дарма  що  списан на папір!

Мир  — добра  річ,  се так;  да на кого  надія?

Як  совісті  за шаг  нема  в твого  злодія?

ЗЕЛЕНАЯ КОРОВА