Українська байка

Десь  Квочка зі Бджолой згадала  ізмагаться:
— Да ти ні до чого,  нікчемная Бджола!
На  липі  жовкне лист,  вже  й хоче  осипаться,
А ти,  як  літо  є,  в безділлі провела;
Знай все одно  робила,
Як  навісна, з квітка
І до квітка летіла.
Од тебе,  мов  ’д козла, —
Ні  дійва,  ні руна,
Мої  же всі видні  слідини;
Да часом бачили тебе  і на кидлині,
Ще, кажуть, од тебе  бува  лиха  пеня;
А од мене  щодня,
Чи  гляне жінка в вічко,
Вже й є свіжісенько яїчко.

Всі знають об сьому.  — Нельзя того  не знать, —

Бджола одповідала, —
Коли чимдуж начнеш над  хатой  цокотать.
Чи  ти ж коли, дурна,
В наш  улій заглядала?

Що  не несу  яєць  і не даю  руна,

Дак  вже  по-твоєму й живу  в безділлі;
Не  те бреши, кума;
Зі всякого квітка, на всяком зіллі,
Лиш  блисне сонця світ,
Беру  солодкий мед і віск,  вночі  на свічі.
Щоб веселить гортань і вічі,
Ще  од хороб  цілить;
А жало  бережу  для  дармоїдів трутней
Чи  боронитися од злодія  да плутней!

ТЯЖБА

Два  лісові  Ведмеді  бором йшли
Да з медом  щільника чимало ізнайшли:
Якийсь литвин утративсь;
Здавалось, краще б їм з’єднатись,
І жодний брат
Узяв  без волокит собі,  що  мусив  брать.
Так  подивуйся ж на ведмежую натуру:
Ділиться мирно бак  ніяк  не хочут здуру.
Пішли тягаться в суд. Там  сотник з писарем,
Ведмеді  ж волохаті,
Всі тії щільники дай  важить кантарем,
Щоб певно вже  вагу пізнати
І рівно  розділить,
Без  всякой для  сторон утрати...
Бо  гріх казать: той  суд по правді  мав  робить,
Як  той  статут  і совість нам  велить.
Дак  що  ж? Поки той  мед рівняли, тормосили,
По  лапам і міху багацько розгубили;
А треба  чепурно панам ходить,
То й осмокталися, а неподільчивим
На  пай  не довелось, смякнувши, й половини.
Знов треба  навісним
Жалітись на той  суд до полковой старшини;
А сяя  знов  давай  розділ  той  повірять,
Ізнов те важити да на паї  рівнять;
Ще більше  нарядили шкоди!
Уже б, здалося, час  собі  розміркувать
І позиваться годі,
Дак,  бач,  шкода; вже  очевидячки
Обидвум довелись дрібнії  грудочки.
Жалітися треба  їм на те рішення
В войськовий старший суд. Подали доношення...
Не  швидко той  войськовий трибунал
Те діло  одібрав
Собі  на поваження,
І вже  не швидко геть
Черкнув декрет:
«Істці  нічим не доказали,
Що  ніби  ті суди  розтринькали їх мед,
І марно нас,  панів  вельможних, турбували,
Зате  же приказали:
Узять  з обох  в войськовий скарб пені,
В примір іним, а їм в карання,
Що  важив  весь  той  мед,  як  ка’ їх показання».
Од тяжби, од позвів нас,  Боже, сохрани!
Для  згоди  між  собой найгіршая порада
Все-таки краща, чим  в суду найлучша звада.

СОРОКА