Читаем Українська байка полностью

Українська байка

Борис Дмитриевич Гринченко , Иван Григорьевич Верхратский , Левко Иванович Боровиковский , Маркиан Семёнович Шашкевич , Пётр Петрович Гулак-Артемовский

Якось із Києва в селоУ глуш Сороку занесло. Там, бавлячись у панства,Вона набралася і гордування, й чванства,І пісні сільських птах на сміх вчала гудить:— Ну як співає Щиглик? Дже тільки що пищить;Усе по-старому; а Шпак, а жовтий Чижик, — Теж все по-давньому, кат знає як свистить. Ось Соловей... таки б... дак що ж, одно знай тягне, Теж все по-старому, аж гай од пісні в’яне: Якуюсь вічную веремію плете...По-новому у нас тепер зовсім не те. — І тільки хто начне співати, Зараз утне перекривляти,Що духу є, кричить, Щоб пісню заглушить...— Да годі ж пасквиться, всетямлющая пані, — Казали Птахи їй. — Чим маєш так гудить,На ділі докажи дотепи незвичайні: Які там новії у співах типики?— Ну, добре, слухайте, — казала їм Сорока. — Навчіться, грубії лісовики. —Надулася й втяла свої: — Скрики, скрики! —Почувши піснь таку назграбную хвастухи, Співаки гарнії заткнули ухи.Нейзгірше сей брехливой птиціЧимало жевжиків, урвавшись із столиці Вони до нас в святую глуш, Набрешуть на вербині груш.А ми посміємось тихенко з ледащиціДа знов собі байдуж.

РИСЬ ДА КРІТ

Колись-то Рись надибала КротаДа так його гудила:— Не бачиш пики дальш із своего кута; Сліпець! І хата що твоя? Могила. Вкруги тебе все вічний мрак, Зарившися, нидиш, як той гробак;А я вкруги на кілька гонівВсе бачу, ніби на долоні; Бідашного тебе мні жаль.Послухай, що явля мні висота і даль:За хмарой, на скалі, орел ягня шарпає, Ген шуляк знов там туркота дзьобає,Ось злючий тхірУбрався у дробиний двір, Качки із кучі давить;Ось кіт-понура там вомісто пацюків, Хазяйськую худобу щоб надбавить(Се дякує за хліб), жре в будці голубів;Геть-геть в бору ведмідь роззяяв пасть багрову, Шарпає бідную корову;Ген заєць-неборак попавсь під ніж ловцю, А се в кущу зарізав вовк овцю;А чоловік... — І, годі, сестро, годі!Мене поза спиной мороз потяг, Ти бачиш все таке, що наганяє жах, —Забійства, лихо, шкоди! Перуну дякую, що я удавсь сліпий;Щоб ще й не чув сього, я б рад, щоб був глухий... Почувши бідного Крота бажання,Собі невільно я метикував:Яке нудне бува панів вельможних звання! Чим чуть о вічном злі, іздуру я казав:Коли б хто мні гроша стонадцять кіп давав, На стан їх не зміняв по добрій воліМоєй мізерной долі.