Unknown

Белюх. Сьогодні тричі або й більше дзвонив, та застати не можу. Це не вперше, що в найтяжчий час увесь тягар падає на Белюхові плечі.

Директор. Доктор Гросфельд буде у пас в резер­ві, якщо ваші плечі не витримають цього тягаря.

Пауза.

Белюх. Вони витримають його.

Директор. Тож приступимо до праці, пане Бе­люх.

Белюх. Своє, як і завжди, зроблю. (Виходить.)

Директор(телефонує.) Гальо! Команданта полі­ції. Дежурний? Дайте команданта. Здорові були, пане команданте. Бачу, сьогодні з полудня не спиться. Так, це з’їдає нерви, і як тільки це все успокоїться трохи, ви обов’язково виїдете в гори. Дурниця, це все зроби­ться, тільки пе забуваймо про себе. Не забудьте й про сьогоднішній донь уродин моєї пані. Адже ж сьогодні ввечері у нас. До речі, вам уже відомо, що в їхньому ко­мітеті? Ними треба заопікуватися, пане команданте. Так, щоб на завтра машина вже не скрипіла. Дякую. Ми також повні надії па майбутнє, пане команданте. До побачення.

Бонцель. Гарне майбутнє, чорт бери! Сьогодні обнизимо на двадцять відсотків, завтра знов на п’ятна­дцять, післязавтра скоротимо четвертину, опісля знов, машина скрипітиме все дужче й дужче, а то й зовсім стане, і буде тиша, якої за все життя ис прочував. А в тиші, я знаю, в такій тиші, робиться навіть страх.

Директор. Доки не зірве хтось дротів, ми змо­жемо ще дзвонити до пана коменданта. Щодня від деся­тої до третьої, а в такі дні, як сьогодні, в такі дні — ці­лий день.

Завіса

X. «О САНТА ЛЮЧІЯ...І>

Вітальня тартачного директора. Сутінок. Директорова

співає при арфі:

Заспіть, очі мої,

Заспіть раз назавжди!..

Затихне серця спів У місті мерців.

З останнім звуком струн Засніть, очі мої,

Раз назавжди...

Входить Гросфельд. Він, як і всі гості, в вечірньому ко­стюмі.

Гросфельд. Як і завжди, я перший.

Пауза.

Директорова. Це — лише випадково?

Гросфельд. Я не забув, що ми вже цілий тиж­день не бачились.

Директорова. За цей тиждень я багато переду­мала.

Гросфельд. І все це можна передати одним сло­вом...

Директорова. Люблю... (Бренькнула в струни і вдивилась в нього.)

Гросфельд(схвильовано закурив папіросу). Це, мабуть, найбільш складне в світі слово.

Директорова. І водночас найбільш просте і яс­не, й так ясно стало мені, щ о я повинна зараз, що м у - ту зробити. Таке ясне, прозоре й радісне... (Тихо бренькнула в струни.)

Гросфельд. Це треба глибоко й основно переду­мати.

Директорова(тихо). Чекаю вашого слова...

Пауза.

Директорова брєпькнула розгублено в струни н увірвала.

Гросфельд. Лише ваше щастя маю на думці, пані...

Арфа тпхо й радісно забриніла. Ввійшов директор, запа­лали жирапдолі, й арфа дзенькпула злісно.

Директор. Як думаєте, меценасе, подати їм го­рілку?

Гросфельд. Чого доброго, поп’ються і бешкет учинять. Краще пиво подайте. А Белюхові...