Unknown

Боб наблизився до стола Бєліна і Цуповича. Бєліп робить розпачливі зусилля, щоб сержант не побачив чемодан, однак аргусове око * Боба не дрімає. Боб насамперед дав «цибульку» Бєліну, а потім Цуповичеві. Незважаючи на біль, Цупович намагається посміхнутись.

Боб. Ану, витягай!

Бєлін ставить чемодан па стілець.

Американські сигарети є? Американські віскі, джин, шо­колад?

Бєлін. Нема, сер... (Відкривав чемодан.)

Боб виймає з нього плоску пляшку віскі і кладе в задню кишеню штанів, звідки вона потім увесь час з цікавістю ви­зирає па світ.

Боб (до Бєліна). Вам явно щастить, хлопче. (Боб

відійшов від стола.)

Бєліп поквапливо сховав чемодан. Цупович усе ще стоїть «струнко».

Ну, хлопці, кого за останню добу обшахраїли?.. обікра­ли?.. уколошкали?.. Нікого? То це побачимо. Ви гадаєте, якщо Боб Фобер два тижні до вашої малини не загля­дав, то ви вже бога за бороду спіймали? Маєте щастя, що той вагон шоколаду восени не був розкрадений у моє­му районі. Я б із вас тельбухи витрусив, а знайшов би шо­колад. Тепер шабаш! Віднині Боб Фобер візьметься за вас, Боб Фобер, що, наче господь Саваоф, все знає, все бачить, все чує. Одного лише не знає Боб Фобер: навіщо вас, ледарі, земелька носить? Ну, ну, ви ще затанцюєте в мене! Моліться богові, що чудакам з Вашінгтона спало на думку утримувати цей цирк. Та хіба ви знаєте, що та­ке вдячність? Ану, ти... (показує палицею на тендітного юнака з давно не стриженим чорним волоссям) мулате, чий хліб їси?

Юнак мовчить, зціпивши зуби.

Цупович(з солодкою усмішкою). Американський, сер!

Боб. Ти чув, що це опудало сказало? Аме-ри-кан- ський!

З вулиці входить Анна, за нею Андрій. Анна — середнього росту, шатенка, в темному пальті і чорному оксамитовому капорі, облямованому сірим баранковим хутром. У руці в неї порожня цератова торба. В Анни великі меланхолійні очі, в кутиках її губ наче застигла усмішка. Андрій — високий, кремезний, чорпявий красунь з рухливими очима. Незважаючи на зимовий час, обличчя Андрія засмагле, як бронза. Він злегка шкандибає. Одягнутий в стару моряцьку куртку, сірий светр з високим коміром і кашкет німецького портового робіт­ника, Андрій зіперся на стойку й з увагою слухає слова Боба. Той не помічає його.

Хліб мого батька, жеброто! Він фермер, і який фермер! Це не ваша вошива Європа. Показати б вам його фер­му, ви б очима залупали. Самих тільки свиней двісті штук!

Андрій(спокійно). Неправда. Двісті одна.

Боб стоїть кілька секунд отетерілий, потім круто обернувся на 180 градусів. Палицю тримає тепер за правилами, обіруч.

Анна(бажаючи послабити ефект Андрієвих слів, говорить голосніше, ніж цього вимагає тема). Фрау Мільх! Я даремно стояла дві години під магазином. Будемо свят­кувати різдво без цукру. Навіть на дитячі картки не даватимуть.

Фрау Мільх(покрутила головою). Мій боже! Вже шостий місяць без грама цукру.

Боб. А це що за волоцюга?

Анна(поквапливо). Андрій Макаров. Полонений ро­сіянин, приїхав з Південної Африки.

Боб. Я не вас питаю. Документ!

Андрій простягає клаптик паперу. Боб підходить ближче і, читаючи, обертає документ на всі боки. Одні переміщенці сі­дають, інші все ще стоять; всі вони з напруженням стежать за розвитком подій. Бєлін зробив крок вперед, однак Цупович зупинив його.

Цупович. Сидіть! Хай краще Сціпіон заграє у від­криті карти.