Unknown

Норма(не дає йому закінчити) ...скальполова Петер­сона. Ні, не знаю, але я чекала цього.

Бентлі. Чекала? Це свідчить про твій розум. Я, ба­чиш, погодився на пропозицію Петерсона не тільки тому, що я до нічого кращого не здатний, але й тому, що границя між добром і злом давно вже на світі зникла, якщо вона взагалі коли-небудь існувала.

Норма. «Границя між добром і злом...» Бачиш, Ед- віне, для тебе ця границя не існувала ніколи. Я це, на жаль, тільки тепер зрозуміла. Ти сприймав життя як по-

дарунок долі: подарунок, що ні до чого не зобов’язує. Коли ж те саме життя пред'явило тобі рахунок, ти, паче зловмисний неплатник, утік до Європи, втік за три міся­ці перед кінцем війни і запобігливо влаштувався там, до звикли лише брати, а не давати. Щоб врятувати решт­ки своєї гідності, ти, мабуть, за порадою свого шефа, ви­найшов принцип для виправдання остаточної капітуляції перед злом. Цей «принцип» дозволив тобі грати зо мною ганебпу комедію. В азарті цинізму ти просив мепе вос­кресити в тобі давнього Едвіна, хоч знав, що єдина зміна, яка сталася в тобі за тих кілька років, це та, що в дра­піжника виросли кігті. Під час допиту в печері Петер­сона ти виступав у ролі оборонця істини, а насправді хотів лише блиснути перед шефом своїми поліцейськими талантами.

Б е н т л і. Хай буде й так, Нормо. Однак зваж, що твій приїзд змусив мене нарешті більш серйозно поду­мати про наше спільне майбутнє.

Норма(з сарказмом). Спасибі, Едвіне, за добре сер­це! Де ж було, однак, це твоє серце, коли ти нищечком доніс своєму шефові про те, що папери Макарова можна знайти в моїй сумці?

Б е н т л і. Ти повинна сказати мені за те спасибі. Ад­же таким чином я лише врятував тебе від великих при­крощів.

Н о р м а. А водночас у Петерсона нажив доброї слави, так? Не скажу я тобі, Едвіне, спасибі.

Б е н т л і. Жаль. Якого ж слова я повинен тепер від тебе чекати?

Норма. Одного тільки: прощай! (Подивилась на го­динник.)

Б е н т л і. Нормо! Поки я не сказав його — все ще можна поправити. Найпізніше завтра вечірнім поїздом ти будеш змушена покинути це місто. Якщо ми сьогодні візьмемо шлюб, то наказ про виселення автоматично втра­тить силу.

Норма. Ні, ми не візьмемо шлюбу, Едвіне. Ні сьо­годні, ні завтра, ні післязавтра...

Бентлі(встає). В такому разі мені залишається тільки вмити руки.

Норма. О! Впізнаю стиль майора Петерсона!.. Та покинь ці ілюзії, Едвіне. Ніколи тобі це не вдасться. Ні тобі, ні Петерсонові, ні вашим всесильним сьогодні по-

т