Unknown

Мовчиш... Я цього була певна. Мій сокіл не знає брехні. Я, Люї, багато знаю, а ще більше догадуюсь. Я вже звик- ла до того, що коли тільки у Еттенгайм загостить цей беззубий генерал, тоді наче тінь якась лягає між нами.

Д’ А и г і є н. Не муч, Шарлотто, не муч...

Шарлотта.Вибач, милий мій, вибач. Та, бачиш, я тільки жінка, звичайнісінька собі жінка, й тому, може, так болюче, так невимовно страждаю, коли серце каже мені, що кохання не є вічне...

Д’Ангіен встає.

Люї, благаю тебе, дай щиру відповідь на одно питання. Чи кохання казало тобі приїхати сюди, над Рейн, чи що-небудь іншого... Ти знаєш, що саме я маю на думці...

Д’ А н г і є н. Навіщо це питання, моя дорога, моя ко­хана Шарлотто. Вір мені, в моїй душі назбиралося за цих п’ятнадцять літ багато кривавих ран, і не треба їх роздряпувати, не треба, ні, Шарлотто! Ти сама знаєш гаразд, що ти ціле моє життя. Та обоє ми маємо ще бать­ківщину,— як мрію, гарну Францію, яку треба любити, хоч би вона домагалася від нас гекатомб *, жертв, немов старинний Молох. Тільки ця любов до приниженої, при­топтаної чоботом корсіканського капрала * батьківщини спонукує мене інколи забути про мій найцінніший скарб, про мою малу, чарівну княгиню, про всю мою долю, мою радість, моє щастя. (Жагуче пригортає її й цілує.)

Шарлотта(по хвилині). А ти, Люї, певний, що своєю пожертвою для батьківщини зробиш хоч кого-не- будь щасливим? Бо, бачиш, мені здається, що тільки тоді варто нам жити, коли ми маємо змогу дати кому-небудь радість, зробити кого-нєбудь вдоволеним, щасливим. А це так важко зробити, так невимовно важко!

Д’ А н г і є н. Я вірю в це.