Unknown

Д’ А н г і є н. Дон-Кіхота? А ви, докторе, вдартеся в груди, чи ви ніколи не були Дон-Кіхотом, хоч би і без лицарського шолома, а в звичайненькій собі сорокатій фрігійці? * Та залишім це поки що. Докторе! Будь ласка, виясніть мені стан здоров’я моєї дружини. Невже ж вона поважно хвора?

А й л е с. Якнайповажніше, горожанине Ангієн. І по­вторюю я вам ще раз, що виключно від вас залежатиме, чи ця недуга мине, чи скінчиться катастрофою.

Д’ А н г і є н. Яким це чудом?

А й л е с. Я в чуда не вірю, горожанине, й це, мабуть, ви знаєте, та ось в чому діло. У вашої дружини початки чахотки й, крім цього, недуже серце. Ці дві недуги пода­ли собі руки й нищать її слабий організм. Та вона моло­да, вона ще, може, найде у собі силу, яка переможе смерть, тільки само життя пе повинно би її ще топтати. Затямте це собі, горожанине д’Апгієн. (Мовчанка.) Ви мовчите, ви мене зрозуміли... Ваша дружина кохає вас усім своїм єством, кохає вас усією міццю молодого незіп-

сованого серця, яке каже їй радуватись вашою радістю, журитись вашою журбою. А журба каже серцю тремтіти за вас. Так, мій дорогий! Кохаюче серце почуває деколи таке, чого ми й у снах бачити не в силі. А ось вона.

Входить Шарлотта в ранньому пеньюарі, Айлес поволі виходить.

ЯВА III

Д’Ангієн, Шарлотта.

Д’Ангієн підходить швидко до Шарлотти, обіймає та цілує її.

Шарлотта. Люї! Мій дорогий Люї!

Цілуються.

Д’ А н г і є н. Ти провела нічку спокійно?

Шарлотта(тихо). Спасибі, так собі... (Кашляє.) Цей поганий кашель вже, мабуть, дошкуляє мені менше. Тільки в серце часом щось так заколе, що наче б його хто забажав з грудей вирвати. (Горнеться до чоловіка.) І тоді мерехтять мені перед очима дивні картини. Мені здається, що ми йдемо вузькою стежкою, яка пнеться краєм стрімкої скелі. Під нами піниться море, воно мече зелені хвилі скажено об берег... а вони намагаються нас досягнути своїми довгими раменами. Під нашими ногами росте гарна квітка. Ти швидко нахиляєшся, хочеш її зір­вати, для мене, певно, для мене, бо мій Люї добрий, дуже добрий (горнеться до нього). Один крок, ти тратиш рів­новагу і падаєш стрімголов у кипучу безодню, і я чую тільки слабе далеке: «Прощай, Шарлотто!» — і ти щезаєш у крутіжі. Тоді щось наче ножем пробиває моє серце, я чую це жахливе: «Прощай, Шарлотто!» — і бачу безод­ню, яка пронизує мене величезними непорушними тем­ними зіницями.

Д’ А н г і є н (тихо). Зіницями Буоиапарте...

Шарлотта(по хвилині). Люї... Я довго мовчала. Я знаю Есе. (Мовчанка.) Ти ночував сьогодні в хаті?

Д’Ангієн опускає голову.