Unknown

Айлес. Мучив її тільки кашель. А чи він її заму­чить, це залежатиме в великій мірі від вас самих, горо­жанине д’Ангієп.

Д’ А н г і є н. Як ви це?

Айлес.Горожанине д’Ангієн! Сьогодні я рішився сказати вам дещо. Усю ніч я думав про це, усю ніч пе­ресидів я ось там на кріслі. Не давали мені спати думки... думки про те, як легкодушно і злочинно ми інколи ни­щимо своє щастя... що є щастям других, інших... а нищи­мо в погоні за оманою, в яку вірити нам каже не серце, не совість, не розум, а якесь химерне поняття обов’язку, хоча б зміст цього обов’язку був такий безглуздий, як безглузда вся діяльність Бурбонів. Нехай це не вражає вас, горожанине д’Ангієн, бо хоча й ви самі з цього ша­новного роду, та це зовсім не перешкоджає вам бути лю­диною. Чуєте? Людиною, а не манекеном, що загіпноти­зований блиском полосатого герба!

Д’ А н г і є н. Ви непоправний якобінець, докторе.

Айлес. На жаль, тепер тільки емігрант, як і ви, горожанине. Та я радо погоджуся з цим епітетом, якщо ви називаєте якобінцями людей, на яких не впливає чар позолочених кістяків.

Д’ А н г і є н. А на яких впливає запах людської крові...

Айлес.Ха! Ха! Ха! Горожанине д’Ангієн! Скажіть, що якобінці жаждуть крові, мов скажені собаки, що яко­бінці за п’ять літ затопили цілу Францію в морі крові...

Ха! ха! У морі блакитної, благородної кропі! Та не за­будьте ще, що цілими століттями лилася кров мільйонів, кров, змішана зі слізьми і потом тих, яким цілим неща­стям було, що вони родились просто, без герба, без при­вілею не працювати. Це вам, блакитні, байдуже. В цьому кривди ви недобачаєте. Жаль мені вас. горожанине Ан- гієн. І тільки вас мені жаль, бо ви лиш жертва, жертва пристрасті, зроджена, на жаль, у чорних глибинах серед­ньовічного передсуду.

Д’ А н г і є н. А нехай би і так було. Хоч би тільки передсуд велів мені вірити у те, за що борюся. А проте цей передсуд — це любов до батьківщини, яку я покинув п’ятнадцять літ тому й яка стала для мене втраченим раєм. І не тому, повірте, що я залишив там маєтки, по тому, докторе, хоч як мені важко переходять через гор­танну щомісяця півтори сотки гвіней від найлютіших ворогів Франції. Ні, не це, докторе, не це велить мені інколи забувати про Шарлотту, про всю радість мого життя. Якби ви знали, докторе, усю муку моєї душі, якби бачили, як у грудях рветься серце туди, на захід, де що­вечора заходить велике криваве сонце у близькій, а такій далекій Франції, тоді ви зрозуміли б мене, побачили б мій шлях.

А й л е с. Шлях — бездоріжжя, шлях Дон-Кіхота...