Unknown

Варвара(скинула очима). В добрий нам час, Се­мене!..

Семен затримав па мить її руку, немов хотів іще сказати щось, і вийшов. З ним швидко виходять Івап і Микола. Вар­вара підійшла до порога, дивиться їм услід, потім повільно виходить до Миколпної кімнати. Чути мірне цоканпя годин­ника й далеку музику. По східцях на опасапня поволі під­німається о. Ю л і я н. Він уже не в сутані, а в чорній камі- зольці, легкому темпо-сірому сюртуку до колін, із стоячим ко­міром, і в чоботях. Його шию щільно облягає вишиваний у кутський узор комір льняної сорочки. На спині у пього легкий рюкзак, у руках палиця. Як і всі дійові особи п’єси, о. Юліян знімає па порозі капелюх. Він окинув поглядом хату й попрямував до кімнати, де лежить тіло Параски. На­зустріч йому виходить Варвара.

Отче, ви в дорогу? Вибачте, що досі коня не привела. Він пасеться за хатою.

О. Юліян. Прийміть його як подарунок від мене. На пам’ять... Він мені більше не потрібний. Коли вам не знадобиться, віддайте його в колгосп. Я — піду пішки шукати своєї нової долі.

Варвара. Нової долі? (Пауза.) Невже ж ви її тут з нами знайти не зможете?

О. Юліян. Ні. Тут, у Ясничах, люди бачитимуть на моїх руках кров нещасної Параски. Вони ніколи не за­будуть, що під покровом безсердечного, честолюбного і мстивого ідола, якому я роками служив, виріс її убив­ця. Тут я не зможу забути про своє минуле, бо я чита­тиму його в очах кожної дитини. (Пауза.) Я піду села­ми, а коли стихне в моїй душі буря, я підійду до людей і скажу їм: «Моє життя починається сьогодні. Прийміть мепе в велику родину сіячів. Руки мої ще сильні, а кров гаряча, хай же і я зазнаю щастя спільної праці, а коли звечоріє, хай же і мені буде вільно розділити з вами со­лодкий хліб урожаю...» (Простує до виходу.)

Варвара йде разом з ппм. Зуппштлися біля порога.

Варвара. Ви масте рацію, хоч... як не жаль мепі розставатися з вами, мій добрий друже...

0. 10 ліяп(звів брови.) Жаль!.. А мені... мені теж нелегко... (Опустив голову.) Ох, трохи не забув. (Виймав з кишені сюртука гаманець і аркуш паперу.) Це гроші моїх колишніх парафіян, вони зібрали їх на дзвін. Тут також і список. Скажіть їм: їх дзвін спочиває на Куцій леваді; баба Олена сказала, в якому місці. Штефан за­копав його, а вони хай добудуть і повісять над школою. Це хороший дзвіп і гідний такої честі. А тепер... (подав їй руку) прощавайте, радосте моя...

О. Юліян переступив поріг, коли це підбіг захеканий Федір.

Федір. Лев! Побий мене нечиста сила, лев!.. Сам повернувся тільки-но до клітки. Мабуть, набридло йому бурлачити... Вже годують його. Заїдає собі, гад, м’ясце у п’ятницю й мурликає, немов нічого й не сталося. А як стрибнув у клітку, то хвостом вам сам дверцята за со­бою захлопнув: шабаш, мовляв, більше не буду! Далебі, кажуть, захлопнув. Я замалим на власні очі не побачив. Та треба бігти далі, аби всі люди в селі знали, що та й як!.. (Пошкутильгав наліво.)

Пауза.

О. Юлія н. Тепер яспичанські діти зможуть без стра­ху ходити до школи.