Unknown

Варвара. Нової долі? (Пауза.) Невже ж ви її тут з нами знайти не зможете?

О. Юлія н. Ні. Тут, у Ясничах, люди бачитимуть на моїх руках кров нещасної Параски. Вони ніколи не за­будуть, що під покровом безсердечного, честолюбного і мстивого ідола, якому я роками служив, виріс її убив­ця. Тут я не зможу забути про своє минуле, бо я чита­тиму його в очах кожної дитини. (Пауза.) Я піду села­ми, а коли стихне в моїй душі буря, я підійду до людей і скажу їм: «Моє життя починається сьогодпі. Прийміть мепе в велику родину сіячів. Руки мої ще сильні, а кров гаряча, хай же і я зазнаю щастя спільної праці, а коли звечоріє, хай же і мені буде вільно розділити з вами со­лодкий хліб урожаю...» (Простує до виходу.)

Баба Олена злізла з печі й увійшла до Миколппої кімнати Баба у чорній хустці, що збилася па шию, сорочці й чорпіц латаній спідниці. На голові — висока шапка сивого скуйо­вдженого волосся. Присутні на сцені не помічають її.

Микола. Що ж, хай ідуть з музикою! З музикою і мені буде веселіше.

Входить баба Олена. її голова тремтить від хвилювання.

Баба Оленаfпоказує рукою на Миколину кімна­ту).Штефан? Чи — внук його? Клята Петричева кров... (Пауза.) Де він? Своїми руками задушу, своїми пазура­ми закопаю і камінь на нього покладу, щоб не встав більше душогуб. За людську кривду, за мою кривду і за кривду Парасчину. (Повертається до дверей Миколиної кімнати.) Тепер лежиш, сирото Парасопько, собі сама душею, і дума смертная лягла на твоему білому чолі. Зазнала ж бо ти стільки лиха... Лежи спокійно, моя душечко, моя кришечко! Я за тебе корову здою, хату попідмітаю, обід зготовлю і квітів нарву на твоє ліжечко, а потім... (переливає вечірнє молоко з дійниці у горщик) сяду коло тебе сторожити...

В дверях своєї кімнати стає Варвара. Вона в довгій чорній сукні, в руках у неї рушник.

...та й будемо тоді удвох, а третя буде з нами наша си­рітська жіноча доля. (З дійницею в руках, помотуючи головою, пошкандибала з хати.)

Варвара. Миколо, не забудь про охорону для ді­тей. їм уже скоро час іти до школи. (Жбурнула рушник у глиб своєї кімнати.)

Микола. Не забуду, дорога.

Варвара. Дивись, Семене, за моїм швагром. Він за цю ніч почорнів, як земля.

Микола. Не турбуйся, Варваронько. Перш ніж зем­ля подолає мене, я її нриговтаю. (З винуватою усміш­кою.) Треба вміти, тобто треба хотіти навіть хворому серцю наказати: «Ану, рухайся жвавіше, старина! Наша з тобою пісня ще не проспівана. Вона — тільки-но по­чинається...»

Варвара. Схиляю голову перед мужпістю хороб­рих.

Сходить сонце. Вдалині зацигикала скрипка, заграли цимба­ли, обізвався барабан.

Пауза.

Іван. Вона вже почалася, Миколо.

Семен великими кроками підходить до Варвари. Микола та Іван виходять, але па східцях зушгаплпся й чекають па Се­мена.

Семен(обіруч стискає долоню Варвари; лице його спокійне й суворе). В добру годину, учителько!