Unknown

Баба Олена злізла з печі й увійшла до Миколппої кімнат» Баба у чорній хустці, що збилася на шию, сорочці й чорній латапій спідниці. На голові — висока шапка сивого скуйо вдженого волосся. Присутні на сцені не помічають її.

Микола. Що ж, хай ідуть з музикою! З музикою і мені буде веселіше.

Входить баба Олена. її голова тремтить від хвилювання

Баба Олена Є показує рукою на Миколину кімна­ту).Штефан? Чи — внук його? Клята Петричева кров... (Пауза.) Де він? Своїми руками задушу, своїми пазура­ми закопаю і камінь на нього покладу, щоб не встав більше душогуб. За людську кривду, за мою кривду і за кривду Парасчину. (Повертається до дверей Миколиної кімнати.) Тепер лежиш, сирото Парасопько, собі сама душею, і дума смертная лягла на твоєму білому чолі. Зазнала ж бо ти стільки лиха... Лежи спокійно, моя душечко, моя кришечко! Я за тебе корову здою, хату попідмітаю, обід зготовлю і квітів нарву на твоє ліжечко, а потім... (переливає вечірнє молоко з дійниці у горщик) сяду коло тебе сторожити...

В дверях своєї кімнати стає Варвара. Вона в довгій чорній сукні, в руках у неї рушник.

...та й будемо тоді удвох, а третя буде з нами наша си­рітська жіноча доля. (З дійницею в руках, помотуючи головою, пошкандибала з хати.)

Варвара. Миколо, не забудь про охорону для ді­тей. їм уже скоро час ітн до школи. (Жбурнула рушник у глиб своєї кімнати.)

М и к о л а. Не забуду, дорога.

Варвара. Дивись, Семене, за моїм швагром. Вія за цю ніч почорнів, як земля.

М и к о л а. Не турбуйся, Варваронько. Перш ніж зем­ля подолає мене, я її приговтаю. (З винуватою усміш­кою.)Треба вміти, тобто треба хотіти навіть хворому серцю наказати: «Ану, рухайся жвавіше, старина! Наша з тобою пісня ще не проспівана. Вона — тільки-но по­чинається...»

Варвара. Схиляю голову перед мужпістю хороб­рих.

Сходить сонце. Вдаліші зацигикала скрипка, заграли цимба­ли, обізвався барабан.

Пауза.

Іван. Вопа вже почалася, Миколо.

Семен великими кроками підходить до Варвари. Микола та Іван виходять, але па східцях зупинилися й чекають па Се- I мепа.

Семен(обіруч стискає долоню Варвари; лице його спокійне й суворе). В добру годину, учителько!

Варвара(скинула очима). В добрий нам час, Се­мене!..

і

Семен затримав па мить її руку, немов хотів іще сказати щось, і вийшов. З ним швидко виходять Іван і Микола. Вар­вара підійшла до порога, дивиться їм услід, потім повільно виходить до Миколппої кімнати. Чути мірне цокання годпп- пика й далеку музику. По східцях на опасання поволі під­німається о. Юліян. Він уже не в сутані, а в чорній камі- зольці, легкому темпо-сірому сюртуку до колін, із стоячим ко­міром, і в чоботях. Його шию щільно облягає вишиваний

І

у кутський узор комір льняної сорочкп. На спині у нього легкий рюкзак, у руках палиця. Як і всі дійові особи п’єси, о. Юліян знімає на порозі капелюх. Він окинув поглядом хату й попрямував до кімнати, де лежить тіло Параски. На­зустріч йому виходить Варвара.

Отче, ви в дорогу? Вибачте, що досі коня не привела. Він пасеться за хатою.

О. Юліян. Прийміть його як подарунок від мене. На пам’ять... Він мені більше не потрібний. Коли вам не знадобиться, віддайте його в колгосп. Я — піду пішки шукати своєї нової долі.