Варвара. Справедливо кажете, пане Шрамек. Чисто з глузду зсунулися. Як я не напросилася свого чоловіка, скільки не наговорилася, а він все своє: «Дурні і темні твої слова, рабине, ти сяка-така, каже, і від них кров моя холодна стає, мов у жаби. Ми заповіт Христовий здійснюємо, а ти, оглашенна, своїм скиглінням са- тані-капіталові стаєш у пригоді!» І тиць, і тиць мені під ніс Євангеліє. Вже й не знаю, що па те відповідати, бо на кожне моє слово він має сто своїх. Та й що я одна зроблю, коли у Львові є сім тисяч робітників, що сказали собі сьогодні: баста!
Шрамек. Читав я вже про їм подібпих. У Трієсті вони нещодавно таку заварили кашу, що поліції довелось стріляти на них, мов на горобців. У нас воно також до добра не доведе.
Варвара. Я йому це сказала, а він на те: «Христос за нас життя віддав — невже ж ми не віддамо нашого життя за себе?»
Шр а м е к. Гм. Той Христос вашого чоловіка, здається мені, якийсь підозрілий. Краще б Мартин про себе більше думав. Воно куди здоровіше, ніж ходити по вулицях з усяким народом і кричати: «Геть!»
Вожена
III р амек. Вожено, не забудь, що тобі всього сімнадцять років і що в тих справах ти небагато второпаєш.
Варвара. Сімнадцять? Ах, пане Шрамек, вчора ввечері на вулиці п’ятнадцятирічні підлітки військовий оркестр гнилими яйцями обкидали.
Шрамек
Варвара. О господи! Я б таке і подумати не сміла про панну Вожену. Це ж янгол, справжній янгол нашого дому. Так її тут усі називають. Ось і пан барон, цей поручник гусарів, дав мені ці квіти і сказав: «Занесіть їх цій русявій дівчині, що грає на скрипці, мов янгол».
Вожена
Варвара. Скажу, хоч не знаю, чп це багато поможе.
Божепа
Шрамек мовчки підходить до квітів, пюхае їх, хотім підозріливо дивиться то па Варвару, то на Божепу.
Шрамек
Варвара
Шрамек. Негарне це діло, коли офіцери посилають молодим дівчатам подарунки, але ще гірше, коли дівчата їх приймають.
Варвара. Якщо цього бажаєте, я можу ці квіти віднести назад, баронові.
Шрамек. Стривайте! Це було б некультурно, віп міг би почувати себе ображеним, навіщо кривдити молоду людину.