Unknown

А й л е с. Там, тямлю, є острівець. Стрімка скеля се­ред усміхненого моря. І тихо там. Говорить тільки море, шумом хвиль та піснею сивобородого рибалки. Там тільки встає й ховається сонце, вічно блискуче і гарне, як спо­мин найкращих молодечих літ. Удень воно золотить оран­жеві й оливкові сади, ніччю своєю місячною тінню сте­лить щирим сріблом безмежні шляхи дзеркального моря. Там забудете про все, про всю гидь та мерзоту життя, за­будете, що десь далеко ллється ріками невинна кров. Усміхнетесь до себе чаром свого кохання. Пригорнете се­бе крізь сльози тихих радощів, і цілуватимуть вас сонце, місяць і гарячий південний вітер. Так, друже. Ви ще не жили, а жити б трохи вам треба.

Д’А н г і є н. їй треба на південь... Так... Я це зроб­лю негайно, зроблю тим більше, що я вільний... Докторе. Ви знаєте, наша змова відкрита, більшість змовників у в’язниці, і, наскільки знаю корсіканця,— жде їх немину­ча смерть.

А й л е с. А ви — зовсім безпечні?

Д’ А н г і є н. Я ж поза межами Франції і, бачите, ка­жуть, що щури утікають перші з потопаючого корабля. Команда лишається до останнього менту.

А й л е с. А ви певні, що цей останній мент ще не при­йшов? Ви, горожанине, саме рішили з дружиною виїха­ти на південь. Раджу вам це зробити якомога найшвидше. Усяка зайво загаяна хвилина може розтрощити усі наші наміри й надії. Наполеон Буонапарте жартів не знає.

Д’ А и г і є н. Він жорстокий, як тигр.

А й л е с. І могутній, як лев. Дивуєтесь, що таке го­ворить якобінець. Так, горожанине. Я його ненавиджу не менш, як ви. А проте бачу його таким, який він справді є: могутнім левом, могутнім у своїй самотності і безмежній тузі. Такі люди рідко родяться. Та коли доведеться їм жити, вони не знають меж ні в добрі, ні в злочині, ні в радості, ні в терпінні. Тим вони великі, що живуть між нами, та не з нами, а батьківщиною їм не земля, а все­

світ. З такими важко боротись, бо хоч їх ненавидять ти­сячі, та одночасно моляться до них мільйони...

Мовчанка, шум вітру, чути легкий обривистий зойк дзвонів.

Д’ А н г і є н. І звідки ці дзвони?..

А й л е с. З вітром спів їх летить. Нехай би були віс­туном кращих днів для вас. Я, бачите, вже не шукатиму їх пісні, мені хочеться спати, болюче хочеться спати...

Д’ А п г і с н. Докторе... мені ніяково якось. Мабуть, випив забагато. Щось стискає за серце, гейби жаль якийсь, пекучий жаль... (Ходить швидко по кімнаті. По хвилині.) А мені все-таки щось велить умерти за Францію, щось за­ховане у самій глибині душі. Та це було би... Так я по­їду, поїду ще післязавтра.

Стінний годиппик б’є 11-у годину.