Unknown

Д’ А н г і є н. В цьому винуватий тільки я, і це мене найбільше болить. Ця свідомість не дає спокійно вмерти, докторе. Вона посвятила для мене все. Це святе, непо­рочне єство не зацвіло, а змарніло при мені. Тямлю, коли мене брали, а я, хотячи попрощатись, увійшов у її спаль­ню. Я бачив її стомлене лице, воно було біле, як подушка. Вона спала, тільки уста її всміхались до свого щастя, яко­го їй, мабуть, більше не бачити, хіба в глибокому сні. Я не збудив її, поцілував в чоло і відійшов. Мабуть, на­завжди. Докторе, мені лишилося ще яких півгодини жит­тя — чи я її ще побачу?

А й л е с. Маю певну надію, що це вдасться зробити. Ви не тільки її побачите, ви ще, мабуть, будете мати змо­гу її кохати.

Д’Ангієн. Так, докторе... Хіба там десь високо, де, кажуть, має бути небо.

А й л е с. В небо я не вірю, як знаєте, горожанине, і якщо бажаю кому-небудь щастя, то на землі. Землю я мав ^ца думці, звичайнісіньку собі землю.

Д’А н г і е н. Докторе, навіщо це?! Мені не треба потіхи, я вже вповні свідомий того, що за кільканадцять хвилин мене не буде, буде тільки подірявлений кулями шматок м’яса. За кільканадцять хвилин... І не лячно мені зовсім. Та тільки дивно якось, начеб вибирався кудись у далеке море, звідки немає вороття.

А й л е с. Ви будете ще врятовані, горожанине. Гортен­зія Боарне обіцяла мені випрохати від свого вітчима для вас помилування. Кожної хвилини можна дожидати при­казу з відкликом екзекуції.

Д’ А н г і є н. Спасибі, докторе, за ваш труд. Та це не­потрібно, зовсім непотрібно.

А й л е с. Хочете вмирати?

Д’ А н г і єн. Ні, докторе! Та не хочу теж і ласки.

А й л е с. Геройства хочете... Залишіть це, горожани­не Ангієн, професійним акторам. Героями буваємо на сце­ні або тоді, коли і про це не думаємо. В обличчі смерті, коли рішається, бути нам чи не бути, нехай промовить ро­зум, а він каже вам жити, горожанине!

Д’ А н г і є н. А, будь ласка, скажіть, докторе, навіщо мені жити? Адже ж Шарлотта помре незабаром, і з нею згасне останнє проміння моєї надії на життя, а любов до батьківщини велить мені умирати.

А й л е с. Ваша дружина ще жиє. Та якщо і помре вона — ви будете її мертву кохати. Мерців, бачите, ми інколи більш кохаємо, ніж живих, бо вони не з нами. Вони далекі і тим більш дорогі, що далекі. Ми промов­ляємо до них не словом, а серцем, сонячним спомином колись пережитих хвилин, і цим вони стають нам такі близькі й дорогі, якими не були й за життя. А смерть за батьківщину? Горожанине, для цієї батьківщини куди краще жити.