Unknown

Дженні. Старого недужого, от вигадав! Доживеш іще до сотки, як твій дідо, таточку, як усі Уокерси! (Ці­лує його.) Мій дорогий, любий татусь,— нога в нього тро­хи защеміла, а він уже верзе про недуги, про старість. Моя дорога, моя нечемна дитинка! У-у.

У о к е р с. А все ж таки, Дженні, цей наш капі­тан...

Дженні. Знаю. Чому ж ні? Капітан Хуан Гарція, може, навіть нащадок грандів, тепер капітан «Циклопа», власності фірми «Сем Уокерс»,— людина чесна, пра­цьовита.

У о к е р с. Чи можна більш вимагати?

Дженні.Яй не вимагаю... Та ось, таточку, ти, пев­но, забув, що саме сьогодні минає два роки...

Уокерс (з гнівом). Як що?

Дженні. Як Оскара в тюрму запроторили.

Уокерс. Час тобі забути про нього.

Дженні. Сьогодні він повинен вийти на волю...

Уокерс. Тобі це не байдуже? Дженні! Ти зрозу­мій... Як член родини він перестав для нас існувати. Нитки, що нас в’язали з ним, він сам порвав, коли за все тепло родинного життя, яке ми йому дали, заплатив на­шою спільною ганьбою. Я теж любив його колись, Джен­ні, любив як бідного сироту по дорогім товаришеві. При­горнув його, виховував, хотів бачити у вас бодай сестру й брата — та коли... Дженні — є речі, яких не можна, не вільно вибачити... Дженні — чому мовчиш?

Дженні(тихо). Він сьогодні на волі.

Уокерс. Дженні! Ти повинна його забути, повинна! Заподіяв нам найбільшу кривду, яку тільки міг вчинити.

У старій, шанованій родині Уокерсів знайшовся зрадник, иайпоганіший зрадник великої батьківщини!

Д ж е н н і. Таточку! (Тихо.) Не треба кривдити лю­дини.

У о к е р с. А він? А він не скривдив хоч би нас? Не скривдив, ДженіІІ?

Д ж е н н і (по хвилі). Татусю, лишім це...

У о к е р с. Ні, дорога, цю справу необхідно полагодити остаточно. Необхідно таки сьогодні, тому саме, що вихо­дить на волю той, що два роки тому поважився зганьбити прапори бритійського флоту, прапори, під якими мав вчи­тися вмирати. (По хвилі.) Дженні, я знаю все, все знаю, Дженні! Та я гадав, що серце бритійки та гідність люди­ни скажуть своє слово, своє важке слово! (Після хвили­ни.) Ти далі мовчиш... Про мене — роби, як хочеш, та знай: він — твоє нещастя... Дитина лиховісної бурі, бурі з далекого сходу, не тобі він рівня, моя русява дів­чинко...

Дженні. Я тебе стільки разів прохала не згадувати про це, я ж тобі дала слово — і я його не зламаю! Адже ж він теж на моє прохання обіцяв більш не пока­зуватися на очі ні тобі — ні мені.

У о к е р с. Ти дала мені слово, та життя не одпо слово ломить, і я саме боюся цього, боюся, моя дівчинко...

Дженні. Не бійся, татусю. Ми його більше не по­бачимо.