Unknown

Оскардсхвильований). Хто такий?

Т о м. Поки що тільки права рука пана Уокерса.

Оскар(підходить до вікна й обережно виглядає). Томе, попрохайте сюди панночку! Скажіть — старий зна­йомий.

Т ом. А ви все ж таки... Ну, нехай — піду. (Виходить.)

Оскар стоїть ще хвилину біля віїша, потім починає прохо­джуватися по кімнаті.

За хвилину з’являється у дверях Д ж е н п і; побачивши Оска­ра, вона мовчки довго дивиться на нього широко відкритими

очима; згодом падає в його обійми. Він гладить її голівку.

О с к а р. Дженні, дівчинко... не плач, не плач, Джен- иі. (Тихо.) Навіщо це?.. Ми ще молоді, нам не плакати, нам сміятися треба, сміятися, Дженні. (Підносить її голівку, волоссям її втирає сльози на її очах. Цілує її.)

Дженні.Оскаре... який ти бідний...

О с к а р. Я бідний, Дженні? Я?..

Дженні. Який ти бідний...

Оскар. Скажи — щасливий, Дженні! Ну, но плач уже, усміхнися краще, ну, усміхнися, дівчинко! Отак, ще ясніше, наче сонечко, Дженні.

Д ж е и и і (гладить його лице). Оскаре... ти блідий наче смерть.

Оскар.Таких блідих мільйони, як смерть блідих, Дженні. Я просидів у тюрмі два роки, а вони в ній ввесь свій вік нидіють. Не треба плакати наді мною — та ще коли мені всього двадцять п’ять років... а тобі вісімна­дцять. Життя ще, Дженні, перед нами.

Дженні. Чи справді перед нами?

Оскар.Перед нами, саме перед нами.(Цілує її.) А навіть якщо б я колись мусив, розумієш,— мусив відійти,— ти не будеш сама, з тобою залишаться ті бліді мільйони... що їх ти повинна любити більш, ніж сонце, ніж море, більш, ніж усе на світі.

Дженні. Більш навіть, ніж тебе?

Оскар.Дженні, Дженні!..

Дженні.Оскаре, коли б ти знав, як я мучилася ці два роки; коли б ти знав ті мої чорні ночі, які мені віком здавалися... Я була сама, сама день і ніч. Перед батьком я сміялася, жартувала, як колись, бо ж він мій батько. Зате ніччю, коли шуміло море, я сідала при вікні, диви­лася на далекі ліхтарні, жмурила очі й бачила тебе з твоєю вічною усмішкою й ясними, лагідними очима, бачила тебе таким, яким ти був тоді за гратами, торік у тюрмі. Це були мої ночі радощів і розпуки без краю. Я дала батькові слово не бачитися з тобою, виреклася цих коротких, радісних хвилин, і ніхто не знає, яким ка­менем лягло мені на серце це «слово».

Оскар.Я теж дав слово.

Дженні. Ми його зламали, інакше ж не могло бути, і завдяки цьому я переконалася, що ти мене не забув.

Оскар.Я, Дженні, про ніщо не забув і не забуду ніколи — бо й чи ж можна забути свої найкращі Дні?

Дженні. І вони вернуться, Оскаре, вони мусять вернутися!..

Оскар.Вони... вернуться.