Unknown

Г а р ц і я. Тим краще. Це вам може не дозволить бу­ти жорстокою. А жорстокою ви були, пані із синіми, як небо, очима. І я вас спитаю: за віщо? За те, що по­кохав вас, за те, що ваше ім’я моєю молитвою стало? Чи те вам веліло ранити найтяжче, вбивати презирст­вом? Колись ви кинули в море свій капелюх на те, щоб я вам приніс його, як собака. Я це зробив, нас обступила з реготом юрба, ви сміялися, сміявся і я, пані із синіми очима. Та ви не знали, що ту ніч капітан уперше, може, в житті плакав із жалю й сорому.

Д ж е н н і. За це я вже прохала, здається, у вас ви­бачення.

Г а р ц і я. Вибачення? Ви, пані, у мене вибачення? Чи ви гадаєте, що я вам пригадую це на те, щоб спо­нукати вас пожаліти мене?

Д ж е н н і. Признаюся, я тепер вас не зовсім розу­мію.

Г а р ц і я. На другу ніч «Циклоп» полине на схід, на далекий, палаючий схід, пані, і мені цікаво, чи буде мені чого вертати сюди, бо довше мучитися нема в ме­не сили, а забути ваші очі, чи можна взагалі їх забути?

Д ж е н н і. Це — кохання?

Г а р ц і я. Це весна моя, пані, весна, яка раз тільки в житті буває,— могутня, нестримна, тиха. Від неї мені не втекти, вона блукає за мною по всьому світі, моя рід­на, жорстока весна.

Д ж е н н і. Ви й не тікайте від неї! Це буде куди краще, капітане, куди краще, повірте!

Г а р ц і я. Ви далі граєтеся зі мною, а я б, синьоока пані, життя за вас віддав.

Д ж е н н і. Життя? А не краще б було вам жити?

Г а р ц і я. Для вас — так, пані! Краще. Яке б жит­тя не було — для вас краще жити.

Д ж е н н і (тихцем). Жийте, капітане!

Г а р ц і я. Ви це щиро? З рукою на серці?

Дженні(кладе йому руку на серце). З рукою на вашому серці.

Г а р ц і я. Джен... пані! Це щось сильніше за вас, за мене! Це те найкраще! (Тихцем.) Дивлюся у ваші очі й потопаю в синьому морі. Хвилі кладуться на вії, і шеп­чуть, і пісню співають — її не забути до смерті!

Дженні. Годі ж бо.

Г а р ц і я. її не забути до смерті. (Падає на коліна.)

Дженні(пестить пальцями його волосся). Так га­ряче, так міцно покохали?

Гарці я (з пристрастю). В темну ніч, коли гаснуть далекі вогні, а океан зареве, залютує, я біжу на місток, назустріч скаженому вихрові, який роздуває груди й у них теж пісню будить, могутню пісню про вас, Джен­ні, про ваше кохання. А тоді крізь чорні поплутані хма- ри я бачу зорі, зорі ваших божеських оченят! (Обіймав її коліна.) Пані синьоока!

Д ж е н н і. Які ви тепер гарні, гарні, як ще ніколи! Г а р ц і я (тихцем). Я ж зорі бачу.

Д же н пі (тихцем). Ваше чоло гаряче, як вогонь. Лі, встаньте, пане Гарція!