Unknown

різдвяному числі «Громадського голосу» (трьох останніх послів; перший, разом з партією, на соп вічний просить­ся). Хто б надалі не знав нічого путнього про ідеологію цих панів, того увагу звертаємо на це саме число їхньої газети. У ньому редакція голосить перш усього нову (на той раз вже зовсім нову) Правду й новий Мир на землі, «про які нове Слово голосив Син Марії, що вродив­ся 1931 літ тому назад». М. Стахів у, навіть як на Ста­хова, глибокій статті закликає своїх читачів до освіти, й праці, й плачення передплати, а коли довідаємося вже про «найновіше чудо техніки» — радіо, зморозять нам кров спостереження очевидця про «більшовицьке пекло» (знищили губернії і телеграфні стовпи, мало що не скаль­пують й інші страхіття). Хто жахливо перестрибне через «Уже мала досить» й матиме відвагу прочитати статтю К. Коберського *, той довідається, як довідався щойно К. Коберський, що «капіталізм переживає небезпечну кризу», з острахом прочитає про «страшні ножиці», які досі були привілеєм більшовицького пекла, а як лік на це все подає К. Коберський кооперацію, з якої могли б далі безпечно жити коберські. Взагалі цікава газета, ціка­ва партія, особливо для тих, які не цікавляться навіть боротьбою биків (Донцов контра Боднарович і навпаки).

 

 

ЩЕ ПРО КУРИ

Маємо щастя жити в країні, де навіть найвищі до­стойники виказують часом стільки доброго і чулого сер­ця, що мимохідь приходить нам на думку Франц із Ассіжа *. Якогось ранку найвищий достойник, поклавши підпис під черговий присуд, нагадав собі, що, крім людей, існують і звірята, які не відчули ще на собі благодаті закону. За кілька день новий закон помандрував по цілій країні, та недобрі люди забули згодом про нього, і шля­хетний магістрат одного столичного провінціального коро­лівського міста мусив останніми днями пригадати його за­галові. Особлива ласка поетичного достойника впала на курячі голови, бо, як читаємо, вищезгаданим птахам під загрозою тяжких робіт і величезної грошової кари не вільно в’язати ніг. Така любов високого достойника до меншого брата, це зайвий доказ на те, що живемо в кра­їні християнського милосердя й західноєвропейської ци­вілізації, про що, зрештою, писав і «Кур’єр» *. Коли цього мало, то читайте у «Вєку новому» * з 23 січня ц[ього] р[оку]:

«Не забуваймо годувати ворон, цих сумних птахів; не жаліймо їм поживи, бо вони, як більші птахи, потре­бують більше поживи, якої тепер із замкнених скриньок на сміття не мають змоги видобути!..»