Unknown

До речі, цей новітній Степан Камінований * став зно­ву каменем преткновенія у невинному поході зарозумі­лих байстрят до «найвищої мети». 25 січня ц[ього] Р[°ку] (повідомляють самі байстрята) був днем історич­

ним, бо ціла кухня байстрят, зібрана в «академічному домі» *, знесла чергову китицю незвичайно войовничих резолюцій, що мали б виправдати боягузність зашмарка­них бубенят на терені університету і політехніки. Перш усього патріотичні йолопи заявляють, що не визнають вибору головою НТ ім. Ш. акад. Студинського, як «за­проданця й агента московського, тепер т[ак] зв[аного] радянського» (отже, немосковського) уряду. Це не все. Майбутні заремби, вонсулі, боднаровичі і кравцеви домагаються, щоб Наукове т-во стало «всеукраїнською академією наук», якого головою мав би стати, розумієть­ся, тато Донцов разом із своєю шпаною. Це була б ро­мантична принаймні академія — з червоною ліхтарнею при вході і рожевими фіранками у вікнах. Тоді щойно демонічний Дмитруньо причалив би до свого берега і мав би цілком заслужений відпочинок, бо адміністрацію під­приємства могла б виконувати інша, не менше фахова си­ла, наприклад Мілеяа Рудницька *.

Та повернім до бубенят. У січні 1918 р. Червона Гвардія солідно перетріпала загони зарозумілих пани­чиків, що завзялися захищати «осібнячки» своїх заси- філітичених папаш. Про це щойно сьогодні довідався миршавий «квіт нації» і, глибоко зворушений величчю своєї жертви, повідомив світ за посередництвом газет, що ЗО січня ц[ього] р[оку] не буде з цієї нагоди цілий день їсти! Славно, герої ви наші, великомученики вкраїн­ські, тільки, може б, ви спробували так зо два тижні не їстоньки; воно, може б, і черевця попухли, і копитка б застигли, та зате повітря, хлоп’ята, повітря було би сві­жіше!..

Що дихати тут і так важко, це вичувають, трап­ляється, навіть ті, що самі наскрізь протухли запахами фамілійних бебехів, що їх віддих несе нафталіном. У «Но­вому часі», ч. 7 з 26 січня ц[ього] р[оку], пан Л. Нигри- цький, людина з сімома обличчями (романтичним, еротич­ним, кримінальним, фантастичним, клерикальним, ідіотич­ним), редактор «Поступу», рецензент і критик «Нового часу», вибухає статтею, яка є зойком розпуки людини, що на наших очах стає сумлінням свого покоління, люди­ни, яка там бажала життя, краси, глибини і т. д., а тим часом: