До речі, цей новітній Степан Камінований * став знову каменем преткновенія у невинному поході зарозумілих байстрят до «найвищої мети». 25 січня ц[ього] Р[°ку] (повідомляють самі байстрята) був днем історич
ним, бо ціла кухня байстрят, зібрана в «академічному домі» *, знесла чергову китицю незвичайно войовничих резолюцій, що мали б виправдати боягузність зашмарканих бубенят на терені університету і політехніки. Перш усього патріотичні йолопи заявляють, що не визнають вибору головою НТ ім. Ш. акад. Студинського, як «запроданця й агента московського, тепер т[ак] зв[аного] радянського» (отже, немосковського) уряду. Це не все. Майбутні заремби, вонсулі, боднаровичі і кравцеви домагаються, щоб Наукове т-во стало «всеукраїнською академією наук», якого головою мав би стати, розуміється, тато Донцов разом із своєю шпаною. Це була б романтична принаймні академія — з червоною ліхтарнею при вході і рожевими фіранками у вікнах. Тоді щойно демонічний Дмитруньо причалив би до свого берега і мав би цілком заслужений відпочинок, бо адміністрацію підприємства могла б виконувати інша, не менше фахова сила, наприклад Мілеяа Рудницька *.
Та повернім до бубенят. У січні 1918 р. Червона Гвардія солідно перетріпала загони зарозумілих паничиків, що завзялися захищати «осібнячки» своїх заси- філітичених папаш. Про це щойно сьогодні довідався миршавий «квіт нації» і, глибоко зворушений величчю своєї жертви, повідомив світ за посередництвом газет, що ЗО січня ц[ього] р[оку] не буде з цієї нагоди цілий день їсти! Славно, герої ви наші, великомученики вкраїнські, тільки, може б, ви спробували так зо два тижні не їстоньки; воно, може б, і черевця попухли, і копитка б застигли, та зате повітря, хлоп’ята, повітря було би свіжіше!..
Що дихати тут і так важко, це вичувають, трапляється, навіть ті, що самі наскрізь протухли запахами фамілійних бебехів, що їх віддих несе нафталіном. У «Новому часі», ч. 7 з 26 січня ц[ього] р[оку], пан Л. Нигри- цький, людина з сімома обличчями (романтичним, еротичним, кримінальним, фантастичним, клерикальним, ідіотичним), редактор «Поступу», рецензент і критик «Нового часу», вибухає статтею, яка є зойком розпуки людини, що на наших очах стає сумлінням свого покоління, людини, яка там бажала життя, краси, глибини і т. д., а тим часом: