Unknown

Кому? Нам принайменше. Це було в лютому місяці лютні, саме тоді, як Євген Маланюк * пив старий токай у шинку, «де гордий предок наш сидів» ^{6 7}, а Дмитро Дон­цов почав писати «п’ятилітка» через велике П.

Прижмурмо наші «інтернаціонально-жи дівсько-масон- ські» очі й слухаймо голос жовто-блакитного канарка:

Тірлі, тірлі...

«Тримаються вони (більшовики й німецькі соціал-де­мократи.—Яга)... таємничим інстинктом самозбереження, властивим кожній сильній креатурі⁸».

Правда, це не зовсім правда, й це признає сам пан Донцов, бо три сторінки дальше запевняє нас, що коли хо­дить «деінде, тобто про Схід, то там не «сильна креатура», а тільки «жменька баламутів» сіла «на спини мільйонів».

Якщо тут логіка пана доктора трохи кульгає, то й на те є причина: «властивий всякій креатурі алогічний ін­стинкт самозбереження».

Отож, як бачимо, «практика закпила з гарних теорій», і «властивий... креатурі» (тобто Д. Донцову) «алогічний інстинкт» переміг.

Чого саме хоче д-р. Д. Донцов? Багато хоче д-р. Д. Дон­цов.

Перш усього: «...пса хоче забити» (стор. 242). Мало цього. Далі наш автор хоче відкинути маринарку і навку­лачки піти (стор. 242). Ще більше. Він, як середньовіч­ний лицар, хоче запхати шаблю «в живіт противника так глибоко, як вона може туда увійти...» (стор. 245).

Це останнє хай нікого не здивує. Наш доктор чорної бляги має зовсім поважні наміри пороти чужі животи і тому так глибоко, так болісно зітхає:

«...на жаль, віки «темного середньовіччя» минули для нас...» (стор. 253).

Ну, так погано, пане Донцов, не є, потіштеся. Саме тепер спорожніло місце пана Заремби, чому би Вам не перенестися в середньовіччя таким дешевим коштом? їй- бо, їдьте, пане доктор, в Луцьк, бо до єврейських погро­мів нова нагода не так хутко, мабуть, трапиться.

Та поки що наш доктор далі нудить світом, так му­чить його ота «містерійна сила, яка називається інстинк­том» (стор. 244). Що це за інстинкт такий, довідуємося на 252 сторінці, де доктор з тугою згадує часи, коли його предки, «сірі волци», полями скакали.

Про те, чого хоче пан Донцов, ми, здається, доволі довідалися. Так принаймні могли б думати «знетерпелив- лені слухачі» чи читачі шановного автора. Та ба. Тут і штучка. Щоби нас розвеселити, добрий доктор каже на стор. 245 словами ірландця:

«Я не знаю, чого я хочу, але те, чого я хочу, я мушу дістати».