Unknown

Як вислів змагань і стремлінь батагонських рабів було слово! Його-то й боялися посіпаки іспанських гідальгів і нищили кожний його слід, слід живого бойового слова. Це виглядало, між іншим, і так. Садовили за стіл людину, давали їй гроші в кишеню, а в руки червоний олівець, і найнята людина водила олівцем по друкованих словах ра­бів, і замість чорних черенок, що горіли в ті роки багряни­стим полум’ям, росли білі плями. Таким чином сподіва­лись гідальги згнобити думку рабів. А раби вчитувались в білі плями й знаходили в них стільки живого й полу­м’яного протесту, що їх очі палали вогнем. Такою була пісня білих плям, пісня 1871 року.

Року, що був страшний для рабів, останній для дона Хозе Навісного й гідальгів-багатіїв Батагонії.

Це все було в Батагонії, країні, що в ній тричі в рік дозрівали пишні ананаси.

ВІДПОВІДЬ ПОПЛЕНТАЧЕВІ

Цими днями появилась книжка відомого у «Нових шляхах» поета і драматурга Івана Крушельницького * п[ід] заголовком] «Джерела творчості Ярослава Галана». Свідомий моїх невеличких досі літературних досягнень, я з нехіттю скромної людини віднісся до появи своєї мо­нографії.

Та, прочитавши її, я переконався, що молодий автор при писанні своєї «праці» кермувався не стільки бажан­ням вивчити новітню літературу, скільки особистою не­хіттю до моєї особи, нехіттю, яка молоду ще, в цнотливо­му міщанському дусі виховану людину штовхнула на не­безпечний шлях наклепництва.

Те, що згаданий твір І. Крушельницького слід зачис­лити до найкращих його творів, бо в ньому найбільше уяви, аж ніяк не змінює факту, що вона могла постати тільки в цій атмосфері міщанської гнилі, що в ній пере­буває її автор.

Обговорюючи мою творчість, він намагається фаль- шивницькими засобами виказати її неоригінальність, що, мовляв, виявляється в «запозичуванні» чужих думок і сю­жетів. Найяскравішим доказом на це має бути для автора «Радощів життя» моя перша поважніша літературна спроба «Дон-Кіхот із Еттенгайма», що її я буцімто «за­позичив» з «Хуареса й Максиміліана» Верфеля *.

Критично відносячись до моєї дотеперішньої драма­тичної творчості, так до її ідеологічного, як і художньо­го боку, заявляю, що, пишучи, я (за винятком одного випадку з переробкою повісті Еверса «Альрауне») ніколи не користувався чужими зразками, а коли й були деякі впливи, то від них не був вільний ніколи ні один пись­менник. Що ж до «Дон-Кіхота із Еттенгайма» (1926 р.), то якщо і є деякі аналогії з твором Верфеля, то вони