Unknown

Є й такі, що такими дрібницями не цікавляться. Це здебільшого ті панове, що їх знімки подибуємо звичайно в патріотичних календарях між статтею «Який гній най­кращий?» і календарем вагітності худоби. Інша річ, що вони мають куди важливіших справ по вуха, а такі спра­ви, як криза, гіперпродукція, не стоять в їхньому слов­нику, а зрештою, вони давно вже полагоджені доктором Донцовим, який за Грабським ствердив, що сучасні бо­лячки капіталістичного світу «не є неулічимі», отже, не­ма причини хвилюватись і краще вже займатися похо­дженням слова «Русь», а в вільних хвилинах тішити душу Жовто-блакитними мріями. Ось Дмитро Донцов у зовсім

уже чорній сорочці на жовто-блакитному коні в’їжджає в жовто-блакитний Київ, а за ним жовто-блакитного вій­ська сорок мільйонів. Ось уже й святиня Софійська, і на­зустріч щось криваве біжить: очі в крові, рот у крові, руки в крові і ножака в крові, і всі відразу впізнали — Маланюк! А Маланюк до коня отамана припав і «благо­слови, владико!» гукнув. Тоді загули софійські дзвони, а владика солодкий запах крові почув, піною в роті за­шумів і кровожадібно по-степовому заіржав. Тоді так само заіржала ціла жовто-блакитна армія, а Євгеп Мала- пюк отаманові московсько-жидівсько-більшовицьких во­рогів у руки віддав, і отаман їхнє горло хрусь — переку- сював і кровожадібно чамкав, а за ним кровожадібно чам- кала уся жовто-блакитна армія.

Та поки що це тільки ніжні мрії демонічного доктора, бо Київ не готов ще на його прийняття (хай дарує!). Нав­паки, «царство червоного сатани» зискує собі чимраз біль­ше прихильників і то з-поміж світочів шляхетного духу «окциденту» ^{. Особливо маємо на думці Бернарда Шова, який для Д. Донцова ще в липневому Л[ітературно]-н[ауко- вому] віснику * з цього року був провісником «окциден- тального волюнтаризму й енергетики». Та повернув Шов із СРСР захоплений Країною Рад, і у вересневому ЛНВ він уже тільки звичайний сноб. З жовтневого ж числа, напевне, довідаємося, що Шов масон, а його бабка була російською «жидівкою».

Як відомо, одною з найпомітніших світових подій з початком вересня є, крім львівських «Таргуф Сходніх», засідання Ліги націй, доповненого цей раз конгресом на­ціональних меншин, на якому, як і звичайно, Мілена Рудницька і Пеленський * захищали свої права до життя. Як і звичайно, скінчилося на цьому, що і Мілена Руд­ницька і Пеленський щасливо повернули домів. Те саме зробили дипломати з Ліги націй, між ними також і міністр Залєський, повний ініціативи будови пам’ятника в Трускавці.