Unknown

І кликали, хоч, звичайно, не тільки «небесні сили». Кликали німців, австрійців, румунів, французів, кликали усю міжнародну буржуазію на підмогу, бо новий пере­можний клас нещадно змітав з кону клас визискувачів. Не дивниця, отже, що до зненависті приростав страх, від якого ставало й стає моторошно білим «героям».

«Перед моїми очима стоїть один большевик. Босий, тільки в порваній сорочці. В руках кріс зі здоровим шти­ком; за пазуху насипав набоїв і біжить до нас... Навкруги його гори большевицьких трупів, а він жене просто до мене... Я був не страшко; бачив всього доволі і ще ніколи не злякався, а коли той чоловік-звір (!) добігав до ме­не — стратив притомність...» (стор. 43).

За те все, за поразку, за пережитий сором, за втра­чені багатства й можливості збагачуватись і галапасува- ти, горить у серцях білих недобитків жадоба помсти, що перед нею мусила б збліднути кожна пацифікація. Така собі «українська щира жінка з голубиним серцем» Ірина Шмігельська-Климкевич зі здивуванням питає:

«Жалко вам конокрада (!), большевика і шпіона? Я б йому без суду голову скрутив!»

І, якщо тільки трапиться,— крутять голови. З насо­лодою згадують часи, коли була яка-така змога вбивати робітників, вішати сільських незаможників (див. Віта­лій Юрченко, стор. 136). Згаданий вище П. Решетило-Ми- цак, що його в 1918 р. буржуазний уряд ЗУНР мобілізу­вав і вислав на схід на боротьбу з Червоною Армією (тоді, коли польський фронт був зовсім захитаний!), з гордістю оповідає нам, яку то почесну службу сповняв уже 17-літнім юнаком у золотоверхому Києві:

«При вишколюванні старшини поводилися з нами гар­но й людяно. Вчили стріляти, розгортати розстрільну та викладали всякі воєнні справки, а по двох тижнях ми вже ходили на варту до головної тюрми, віддаленої кількасот кроків від наших касарень. Тюрма складалася з трьох двоповерхових домів та була переповнена всяким анар­хічним, збольшевізованим елементом. Я стояв на стійці під тюрмою кілька разів. Наказ був строгий. Кожний вар­товий мав щопівгодини давати в повітря один стріл, а як хто зазирав через вікно, то в нього» (стор. 56).

Але не помогли тюрми, не помогли їх молоді й патріо­тичні вартівники: «елемент» визволився і створив жах­ливу для чорної братії «владу-потвору» (стор. 128). Роз­билися ніжненькі мрії,... та все ж таки надії залишилися; нема, звичайно, ніякого бажання добровільно зійти з ко­ну історії. У 18-му й 19-му програли дощенту, тепер ми­нає 31-й, отож, був час дещо передумати. І передумали: