«Не був це час (1918.—Я.
Та ми заспокоїмо їх. Була тоді захована й приватна власність, і панівна церква (гетьманат!), не було свободи слова, не знесено в дійсності й кари смерті. І — все одно не помогло.
Не поможе й «Календар-альмапах «Червоної калини»...
ТАК РОСТУТЬ ПАРОСТКИ
Мало у нас пишеться про школу, а треба б, конче треба. Жахлива наша дійсність, і слід би в усі кутки її заглянути, бо інакше багато дечого важко зрозуміти. Є велика тюрма, що в ній живуть трудящих мільйони, є менші тюрми з загратованими вікнами, що їх за ними десятки й сотні тисяч, і є тюрми з вікнами без грат, де ті ж тисячі, тільки молоденькі зовсім тисячі, ведуть життя своє — паскудну муку. Сьогодні кілька слів про середню школу. Про середню школу на наших землях.
Є т[ак] зв[ані] гімназії, тобто школи, що їх завданням є дати учням впродовж вісьмох (найменше) років «загальне знання». Десятирічного учня ведуть перш усього на вступний іспит, і на ньому він повинен виказати «інтелігенцію», тобто пробубнити півміха молитов і вичислити по порядку усіх королів від першого до останнього. Коли оце таким робом педагоги ствердять, що кандидат заслуговує на звання гімназиста, його приймають, і тут уже починається нова епоха в житті дитини. Якщо школа більша, учнів перш усього «сортують». До відділу «А» попадають звичайно діти буржуазії, попівні й грубшої бюрократії. Це з уваги на шляхетне походження. До відділу ж «Б» ідуть плебеї — селянські діти, робітничі і дрібних службовців. Починається «навчання». Професори (у Польщі усе це професори) з мудрими й суворими обличчями на перший дзвінок увіходять на плечах дітвори в клас й командують молитву. Задиханий, наляканий учень просить у невідомого доброго батька хліба *, а професор складає благально руки і з міною старого єзуїта шукає очима отого батька між павутинням на стелі. За хвилину урочистість скінчена, учні знов на команду сідають, професор позіхає у жменю, вилазить на кафедру