Unknown

і — починає кормити багатоголову цікаву юрбу знан­ням — «незбагнутою книгою». Яких-то чудес дітвора не наслухається — і про Спарту, про Рим, і про королів та князів хоробрих, що тільки й робили ціле життя, що мо­лилися й здобували-розбивали, а опісля смерті діставали обруч за головою й ставали угодниками. За годину, за дві займає місце «історика» пан у чорній спідниці й з не мен­ше поважним виразом виголеного обличчя оповідає дітям карколомні пригоди бородатих власників обручів за го­ловою та намагається переконати їх у цьому, що один є три, а три є один, бо цього хоче він і його начальство. Хто б поважився не зрозуміти цього, попрощається зі школою раз назавжди, отож дітворі не залишається нічо­го іншого, як «вірити на слово» й собі, безпеки ради, жеб­рацьким оком старого єзуїта на команду дивитися на сте­лю. Чорного пана змінює відтак пан у пенсне з довгим звичайно волоссям і з пафосом ярмаркового актора дек­ламує таємничих «вєщуф», що в них кожне друге слово починається з великого «П». Заслинений із захоплення педагог кінчить врешті й здебільшого не знаходить в очах дітвори нічого, крім безнадійної нудьги. Тоді ображений професор записує каталог двійками, клене, спльовує в кут і після дзвінка йде в суміжний до школи шинок на «гір­ку з міцною».

Та мукам дитячим на цьому не кінець. Починається навчання мов, що в них, мовляв, краса і мудрість недо­сяжна — латинської й грецької. Скільки недоспаних но­чей, скільки сліз коштують обі «совершенні» мови з свої­ми Ціцеронами * й Демосфенами *, що їх за цілий курс гімназії ні один сливе учень як слід не розчолопає. Кла­сичні мови мають звичайно й класичних педагогів. Ви­ходить на кафедру такий класичний панок з животиком або без, добуде у мертвій тиші записника, довго шукає очима жертви, вкінці знаходить, хапає і заколює. Жерт­ва хитає знесилено головою, важко сідає, а педагог звог­чує кінцем язика олівець і з насолодою вписує круглу товстеньку двійку, що її часто-густо жертва відпоку- товує роком або й двома тяжкої, нудної, непотрібної праці.