Unknown

ньому плазунів-галапасів, що їх «політично-моральний стан» рівняє їх з вошима, що про них так проречисто казав трохи відважніший за вас Савінков *: «Знайдеш вош — убий її!»

Він був людина послідовна й заподіяв самий собі смерть. Ви, пане Юрченко, і ви, панове з «Червоної ка­лини», менше «лицарські», і ви самі цього не зробите. Отож...

В ім’я цього, панове.

В ЛУЦЬКУ,

МІСТІ ВОЄВОДСЬКОМУ...

Між багнами, понад Стиром розсілося місто. Старе, обдряпане, хати в ньому, як курники, а в них обивателі миршавенькі, горілкою протухлі, карки блощицями по­кусані. Крізь місто попри магістрат і поліцію гнилючка тече, не тече — застигла у тузі безугавній, у смороді чад­ному трійливому. Над гнилючкою місток чепурненький проклали, на містку ж Словацький * в темну нічку із роз­пуки вовком виє. Зніметься іноді вихор, зашумить ківе- рецькими соснами, зашепче спілою пшеницею, у місто влетить і тут уже стовпами куряви по дірявих вулицях промайне, п’янким смородом між хатками поповзе — і то­ді так болісно і з хрипом кашляють візникові коні... На майдані в середині міста, біля «парку» міського, соборна черепаха розсілася, до воєводства плечима притулилася, об воєводство до нестями спину свою почісує.

Проти «парку» міського, під муром воєводським, лю­дина стоїть, людина — блискучі гудзики, людина — п’я- стук косматий мозолистий. Стоїть поліцай уночі, чує — парк шумить, слухає — у хатках обиватель хропе, тоді заплющує очі, і дрімає, й не бачить, як часом на небі зір­ка бліда затремтить, зблідне ще гірше, завовтузиться, стрибне й метеором — полум’яним серцем — на сонну земленьку полине. Спокійно спить собі блакитний пан, добре душі його під воєводським муром, між хатками за- блощиченими, серед храпу мирного обивательського. З містка шляхи широкі у ніч ідуть, у темряві щезають; шумить поздовж них трава, хитаються тополі, і боязко на широкому шляху гудзикам блискучим, боязко п’ястуку косматому.