Unknown

— Оце план походу, а оце тут місце в шпалірі на двісті учнів; на двісті — ні більше ні менше.— За хви­лину залишається в коридорі тільки дух брильянтини й монопольки та біля дверей вчительської мнеться клу­бочок малий — непритомний з переляку директор. А в деяких класах рух пішов. Розворушились заморені голови, слова крилаті, хоч тривожні, поповзли між лавками. Не лізуть очі на стелю, тріщать неспокійно лавки, і чує таємничий, незбагнутий Максим Борисович — шелестить щось під ними лиховісне. Директор після лекцій обіда­ти йде, ложка в руці тремтить, горло їжі не впускає. За третім возний ^{30 31} прийшов, від м’якоокого возний: з’являй­теся негайно! Боязко дзенькнули вилки об тарілку, і за мить малу директор перед м’якооким опинився. М’яко- окий дискретно позіхнув, помовчав хвилину, попорпав У зубах, а там і поніс...

— Маю відомості, що учні готуються бойкотувати свято. Маю прізвища бунтарів головних. Маю певність, Що гімназії не буду примушений розігнати.

Ранком директор по класах ходив, під піччю ставав, плакав-ридав, святкувати молив. Як ніч, похмурі, як День осінній, бліді, ставали учні в шпалір, рівнялися за плечима панів — блискучих гудзиків.

За два-три дні директора іменини були, за два-три Дні пішло: візитатор в гімназію приїжджає. У вечір іменин учителі зібрались, даруночок клали, у склянки дзенькнули. Опанас Іванович встав, келиха підніс, та тремтіла його рука, і червоне вино кров’ю по пальцях по­текло. Чуло його серце — візитатор їде.

На другий день з’явився в гімназію невеличкий панок літ сорока з великим грубим носом, таким самим живо­том і короткими рахітичними ногами. В учительській він сухо вітався з присутніми, йому знімали пальто, опісля ставав під піччю, закурював цигарку і мовки пускав дим крізь велетенський моцарствовий ніс.

Після дзвінка, коли вчителі розійшлися по класах, він виймав товстезного записника, індиком входив до класу, сідав на останній лавці і писав,— а в мертвій тиші моло­тами били маленькі серця і дрижала книжка в запрілих руках учителя.

За кілька днів візитатор, поївши і попивши, виїздив та посилав у міністерство звіта — сухої ниточки на школі не лишав.

І була школа — мов цвинтар мовчазний. Далі сивів дощенту Пілсудський, далі скрипіли безнадійно груди, і далі ник директор, мов при небіжчику свічка. А незбаг- нутий в таємничості своїй Максим Борисович зовсім таємничий став, тільки «гм» та «мда» вряди-годи мекав.