Unknown

В окружному суді глибокі, наче без дна, коридори. На немитих вікнах — квіти у глечиках, під вікнами жов­ніри зелені, злі, непривітні, наче невиспані ніколи. Ми­шами бігають по безконечних коридорах череваті адво­кати, гоголем походжають судді пикаті, «справедливі», а в темному кутку тінь дрібна заплакана до стіни при­горнулась у розпачі глухому неграмотного серця. З-під Ковеля далекого сюди пішки йшла, два довгі дні йшла в передвесняну завірюху, щоб шукати правди па брата-куркуля, що неправдою її й діточок майно загарбав. Добрела вночі, на дощі чекала до ранку, а там і прогли­нули її коридори, де злі непривітні зелені ковніри, де адвокати дорогі череваті, де судді пикаті несумлінні. Ні­хто їй нічого не сказав, усі до череватого відсилали, а череватий «двісті» заспівав, двісті злотих на пухлень­ку руку. І знову стелиться перед очима дводенний голод­ний і холодний шлях, і знову злидні безнадійні і посміш­ка братова єхидна.

Не солодко живеться трудовому братові на панській Волині. Іноді ніччю потяг в чистому полі застряне, і за­пищить машина — міщухам далеким спати не дає. Стіль­ки туги, стільки нудьги і розпачу в залізному серці ма­шини! Тоді з головою лізе міщух під перину, а поліцай під воєводським муром сонні очі розкриває, і здається йому, наче день це йому останній, і співає тоді тривога диким криком у грудях поліцая...

НІ, НА СХОДІ - МИ!