Unknown

Прийшла весна — гімназія до матури готовилась, і по­веселішав Максим Борисович. Було, склянку пива вип’є і тут тобі душу викриє. «Спогади, брате, манять». Горіли тоді його окуляри, і він наче ріс ще вище, ще стрункіше. «Часи були!.. Сідали отак з корнетиками милими за стіл і далі — «кто может соответствовать» — і соотвєтству- вав же народ, боже мій, не те що тепер! По десять бути- лок на ліцо. Були часи! Гм, мда...»

Ласкавіше й привітніше дивився Максим Борисович і навіть думками вашими цікавитися став. На політику зійшли, він і тут, що ви на те, поцікавиться. «Душа чела- век» був Максим Борисович тою весною. Директор один занепокоївся — чогось так згірдливо й глумливо дивили­ся вже на нього Борисовичеві очі...

Перемучили матуру, відпочили, і відсвяткувати тре­ба. Взялися учні вгощати вчителів бувших. Літня ніч тоді була погідна, й погідно було за чаркою навіть ба­тюшці. Після третьої плящини він почервонів, після п’ятої посинів і давай цілуватися, давай любов свою пастирську, християнську виявляти. Петро Петрович ци­гарку соту докурив, очі заплющив, і за хвилину пісня

потічком подлила, щоб водограєм стрибнути з десятка розхитаних грудей:

Ох ти, доле ж моя,

Де ж ти з водою поплила...

До білого ранку плила доля з водою.

Коли лампа почала меркнути й мертво дзенькали порожні пляшки, Максим Борисович підвівся, попро­щався і, мов нічого, стрункою ходою домів попрямував. Біля городу міського Максимові Борисовичу голова за­крутилася, він затримався, гукнув і почув чиїсь кроки. «Ви теж домів уже? Ну, гарно, нам по дорозі». Підвів Борисович свого колегу до дому та й чомусь прощатися йому не хотілося. А серце його — серце якоюсь любов’ю наглою і щирістю напучнявіло. Максим Борисович — на­че у хмарі, дитиною після говіння. Згасли лиховісні оку­ляри, і сльоза, мов зірка, на Борисовича очі.

— Мда, добродію, колего такий, недозволеними реча­ми займаєтеся. Мовчіть! Я знаю все, я знаю все! (Тут груди Борисовича — глибінь, бурі повна.) Знаю все, знаю, які учні — до вас, до яких учнів — ви. Сам стежу, сам слідкую кожний крок! Кожне слово, так, кожне слово, яке ви там у себе нагорі! Підождіть уже, попрощаємося.

Тут гримнули двері, й Максим Борисович залишився сам, сам, наче пальчик, перед обличчям сонця, що сходи­ло. І хоч настирливо шуміла в голові Максима Борисови­ча і сердечність, і щирість, і випита горілка, він чув, наче крізь сон, як з далекої вулиці лунало тихе вже й безпо­мічне:

Ох ти, доле ж моя...

За два місяці Максима Борисовича влада в директори гімназії возвела.

* * *